Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

З кожним видихом із мого рота вилітала маленька біла хмаринка — таке крижане було повітря. Так хо­лодно, як у нас удома наприкінці листопада. Якось ми з Гейлом вирушили на полювання вночі, з ліхтариками в руках. Ми сиділи разом, закутавшись у покривало й посьорбуючи трав’яний чай, і сподівалися, що здобич сама прийде нам у руки... «Ох, Гейле, — подумала я, — як би я хотіла, щоб і зараз ти прикривав мою спину!»

Рухалася я швидко, але обачно. Завдяки окулярам по­чувалася впевненіше, але глухота у вусі створювала дис­комфорт. Я не знала напевне, що сталося з моїм вухом під час вибуху, але відчувала, що пошкоджене воно

десь глибоко всередині й що завдана шкода — непоправна. Байдуже. Якщо я повернуся додому, то стану такою ба­гатою, що зможу відновити слух.

Уночі ліс завжди має інакший вигляд. Хоча в мене й були окуляри, все одно природа навкруги здавалася якоюсь не такою, ворожою. Так ніби дерева, квіти й ка­міння пішли спати і прислали замість себе зловісні копії. Я вирішила не ризикувати й не шукати нового маршруту. Спершу піду струмком проти течії, а далі зверну на стежку, що веде до схованки Рути біля озера. Дорогою я не помітила жодного знаку присутності інших три­бутів, жодного подиху, жодного руху. Може, я перша, а може, інші поховалися тут ще звечора. Я прийшла на годину, а може, на дві швидше зазначеного часу й залягла в кущах, очікуючи на початок різанини.

Я зжувала кілька листочків м’яти, більше мій шлунок не приймав. Яке щастя, що я одягнула куртку Піти поверх своєї! Якби я цього не зробила, довелося б стри­бати й бігати, щоб зігрітися. Надворі потроху проясню­валося, але досі не було жодного знаку інших трибутів. Нічого дивного. Кожен із них відзначається або силою, або витривалістю, або хитрістю. Цікаво, вони думають, що Піта зі мною? Сумніваюся, що Трач і Лисяча Морда здогадуються про те, що він важко поранений. Нехай гадають, що він мене прикриватиме, коли я побіжу по мішок із номером «12».

До речі, де мішок? На арені вже досить світла, тож я зняла окуляри. Співали пташки, сповіщаючи про ранок. Хіба не пора? Я запанікувала. Може, я прийшла не туди, куди слід? Але ні, я пам’ятала, як Клавдій Темплсміт оголошував бенкет біля Рогу достатку. Ось він. Ріг достатку. І я тут. Де ж бенкет?

Щойно перший промінь сонця освітив Ріг достатку, як на галявині почувся рух. Земля біля Рогу розділилася навпіл, і на арені з’явився круглий стіл, вкритий біло­сніжною скатертиною. На столі лежало чотири пакунки: два великі чорні з цифрами «2» й «11», середніх роз­мірів зелений із цифрою «5» і зовсім крихітний оран­жевий, — я б легко змогла його нести, прив’язавши до зап’ястя, — на якому має бути цифра «12».

Тільки-но стіл опинився в потрібному місці, з-за Рогу достатку висковзнула якась постать, ухопила зелений мі­шечок і втекла. Лисяча Морда! Треба віддати їй належне за таку розумну й ризиковану ідею! Всі інші причаїлися навколо галявини, чекаючи на слушний момент, готую­чись до нападу, оцінюючи ситуацію, а вона взяла своє — і зникла. Ми потрапили в її пастку, ніхто не хотів пере­слідувати Лисячу Морду, поки його власний мішок так беззахисно лежить на столі. Лисяча Морда навмисне зали­шила всі інші мішки, знаючи, що візьми вона чужий — її одразу ж почнуть переслідувати. Такою повинна була бути моя стратегія! Поки я приводила до ладу розбурхані по­чуття: здивування, захоплення, лють, заздрість, розчару­вання, — рудоволоса вже добігала до лісу, й у неї годі було поцілити. Що ж. Я завжди боялася інших, але, можливо, саме Лисяча Морда — мій справжній суперник.

Вона вкрала в мене час, тому що тепер стало цілком

очевидно, що наступною до столу повинна підійти я. Якщо це буде якийсь інший трибут, він може просто вхопити мій мішечок і втекти. Ні секунди не вагаючись, я кинулася до столу. Небезпеку я відчула ще до того, як побачила. На щастя, перший ніж просвистів праворуч від мене, тож я почула, виставила руку і відбила його луком. Я розвернулася, натягнула тятиву й пустила стрілу просто в серце Клівії. Вона вчасно ухилилася й уникла фатальної рани, але стріла все-таки зачепила її ліве пе­редпліччя. На жаль, вона метає ножі правою рукою, але принаймні це трохи її сповільнить. Поки вона витягала стрілу й оглядала рану, я помчала далі, автоматично під­готувавши наступну стрілу, як справжній професіонал.

Я підбігла до столу, пальці потягнулися до маленького оранжевого мішечка. Рука пірнула під зав’язку, й мішечок повис на моєму зап’ясті — він був зовсім маленький, куди ще мені його подіти. Я розвернулася та приготувалася стріляти, коли в повітрі просвистів другий ніж. Його гостре лезо розітнуло мені праву брову, лишивши гли­боку рану, з якої хлинула кров. Вона збігала мені по об­личчю, заливала очі, затікала в рот, я відчувала різкий ме­талевий присмак власної крові. Я хитнулася, але все-таки спромоглася послати стрілу в напрямку ворога. Та ще до того, як опустити руку, я знала, що змажу. А тоді Клівія кинулася на мене, повалила на землю й притиснула до землі колінами.

«Ось і все», — подумала я, мріючи тільки про те, щоб смерть була швидкою — заради Прим. Але Клівія хотіла насолодитися моментом. Вона знала, що в неї є час. Понад усякий сумнів, Катон десь поблизу, при­криває її спину, чекає на Трача і, можливо, на Піту.

— Де твій Ромео, ти, Округ 12? Ви ще не розбіглися, закохані? — запитала вона.

Що ж, поки ми балакаємо, я жива.

— Зараз він ондечки там. Підкрадається до Катона, — рикнула я. А тоді щосили загукала: — Піто!

Клівія натиснула мені на трахею кулаком, заткнувши цим самим рота. Вона завертіла головою, і я зрозуміла, що бодай ненадовго, але вона повірила моїм словам. Та оскільки Піта так і не прийшов на допомогу, Клівія знову обернулася до мене.

— Брехуха, — оскалилася вона. — Він однією ногою в могилі. Катон знає, де різати. Мабуть, ти заховала його десь високо на дереві, а сама прийшла сюди, бо це його останній шанс. Що в цьому маленькому симпатичному мішечку? Ліки для коханого? Погано, що він так ніколи їх і не отримає.

Клівія розстебнула куртку. Мене вразила неймовірна кількість ножів, прикріплених до неї. Вона обрала витон­чений у своїй смертоносності кривий ніж.

— Я пообіцяла Катону, що як ти потрапиш мені до рук, я подарую публіці незабутнє шоу.

Я напружилася всім тілом, спробувавши скинути її з себе, але де там. Вона важка, і хватка в неї міцна.

— Навіть не мрій, Округ 12. Ми тебе вб’ємо. Точно як твою малу союзницю... як там її звали? Ту, що ска­кала по деревах? Рута? Що ж, спочатку Рута, потім ти, а тоді природа сама потурбується про твого коха­ного. Як тобі таке? — запитала Клівія. — Гаразд, із чого почнемо?

Вона рукавом витерла кров із моєї рани і якийсь час уважно роздивлялася моє обличчя, повертаючи його з боку на бік, ніби це колода, і вирішуючи, що вирізь­бити. Я спробувала вкусити її за руку, але вона вхопила мене за волосся й притиснула голову до землі.