"Головний полудень"
Шрифт:
— Ганно Єгорівно, — зауважив Сур, — саме на ці особливості я й звертав вашу увагу на (Початку розмови.
— Ви гадаєте… — почала лікарка.
Сур кивнув кілька разів. Тепер я не витримав і встряв у розмову:
— Марсіанська зброя бластер! Бачили, як жахнуло? Анігіляційний розряд, ось що!
— Ну, хай і марсіанська, — сказала лікарка. — Я не люблю зброї, слідопити. Надто добре знаю, як погано вона гармонує з організмом людини. Товаришу Габрієлян, я хотіла б забрати цей бластер із собою, в район.
— Бластер, — поправив я.
— Бластер, властер… — пробурмотіла Ганна Єгорівна. — Капость! Щось у мене було протиастматичне, для ін’єкцій…
Вона нахилилася до Свого чемоданчика. Сур розглядав бластер, спрямувавши його кристал у стелю. Раптом лікарка тихо промовила: “Ого!”, опинилася біля Рубченка, торкнула його повіку й швидко нагнулася до грудей. Ми схопилися. Ганна Єгорівна підвелася теж. Обличчя в неї було червоне, а очі звузилися. Вона сказала:
— Серце б’ється нормально. Він ожив.
Ну, це вже було занадто… Ожив! Степан і той позадкував у куток, а в Суреиа Давидовича почався серцевий приступ. Ганна Єгорівна “вцідила йому слонову дозу анальгіну”, потім заходилася біля “колишнього покійника” — це все її фрази, звичайно. Рухи її стали швидкі, злі, а голос зовсім хрипкий і басовитий. Раз-раз! — вислуховувала, вистукувала, вимірювала, а бідолашний Сур дивився здивовано-радісними очима з-під бинтів. От де було видовище! А стрілки годинника ледве підбиралися до дванадцятої, розумієте? За чотири години різних подій накопичилося більше, ніж за двадцять шість років — стільки ми із Степаном вдвох усього прожили.
Коли Сур трохи оговтався, лікарка наказала запакувати бластер для дороги. Я приніс із майстерні футляр для креслень, забутий кимось із студентів, — коричнева розкладна труба з ручкою збоку. Сур обмотав бластер ганчір’ям, опустив його в трубу, щільно набив зверху шматтям, як пиж, поверх бластера і закрив кришку. Вона оберталася вільно, Сур підмотав аркуш паперу. Ми допомагали. Лікарка в цей час іще морочилася з Павлом Остаповичем. Йому теж забинтувала голову; бинтів пішло менше, ніж на голову Сурена Давидовича. Виявляється, вухо забинтувати важче, ніж лоб із потилицею.
— Ну, я готова, — сказала Гшна Єгорівна. — Поранений догляду не потребує. — Вона поглянула на Стьопку й пробасила: — Нечиста сила! На вихідному отворі вже з’єднувальна тканина.
Для нас це була китайська грамота. Сур запитав:
— Лікарю, ви не помилилися, коли встановили… гм…
— Смерть? Голубе, це входить у моє коло специфічних навиків. — Вона в’їдливо усміхнулася. — Але припустімо, я помилилася. Буває. А от чого н є буває: за сорок хвилин, що минули від одного огляду до другого, свіжа рана почала гоїтися
— Ні, — відповів Сурен Давидович.
— Правду кажучи, і для мене це незрозуміло. Ага, ось іще, погляньте…
Ми наблизили голови. На шматочку бинта лікарка тримала овальний шматочок такого самого матеріалу, з якого було зроблено бластер. Сірий із зеленим вилиском або зелений із сірим — він увесь час мінився і був схожий на трав’янистого слимака.
— Це було прикріплено до піднебіння пораненого уздовж.
— Як прикріплено? Боже мій… — простогнав Сур.
— На присоску. У вас знайдеться коробочка?
Стьопа пірнув під стіл, вивудив порожню коробочку з-під малокаліберних патронів. “Слимак”, який поклали на дно, відразу прихопився до нього — прилип.
— Гоп-ля! — сказала Ганна Єгорівна. — І в вату класти не треба. Ховай у кишеню, Альошо. Через п’ять хвилин я піджену сюди свою машину.
Я засунув “слимака” в кишеню. Лікарка потиснула руку Суренові Давидовичу:
— Ну, тримайтеся. Врахуйте, через півгодини він може й підвестися. Моє шанування…
— Оце так жінка! — приголомшено сказав Сур. — Гвардійці, ви познайомилися з російською Жанною д’Арк!
Цієї миті на мене найшло. Якщо з вами не траплялося, то ви й не зрозумієте, як накочується страх недоречно і неждано. До п’ятдесяти п’яти хвилин на дванадцяту я не боявся, а тут мені аж млосно стало. Ми із Степаном звикли завжди були вкупі. І раптом — їхати. Я сказав:
— Не поїду нікуди.
— Отакої! — кинув Стьопка.
— Чому я маю їхати? Я залишуся із Суреном Давидовичем!
— Ти краще розповідаєш, ти гостріший на язик, — умовляв Сур.
— Усі гострі на язик! — огризався я. — Не поїду!
— Бойовий наказ, — сказав Сур. — Виконуй без балачок.
Я здригнувся. Біля моєї ноги заговорив дуже тихий, дуже чіткий голосок: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”. Пауза. Потім знову: “П’ятикутнику двісті! Вернися до “посередника”.
Стьопка засичав:
— Рація. Зрозуміло? Федя з галявини доповідав. Зрозуміло? Знову геометрія — п’ятикутники!
Я дістав цю штуковину з кишені. Вона пищала: “П’ятикутнику двісті, відповідай!” І відразу ж на півтону нижче: “Пятикутнику, говорить Кут третій. Я йду до тебе”.
— Кисельов, — тоскно мовив Сур. — Ну гаразд, Кисельов…
Його знічена постать раптом випросталася. Він висмикнув із шафи бойовий пістолет “Макарова”, засунув за пазуху, замкнув шафу, опечатав її, ключі кинув Стьопці, вихопив у мене “слимака” й переклав його у металеву коробочку від печатки, запхав її в мою нагрудну кишеню і гримнув ще нечуваним нами голосом:
— Олексію! Бігом! Перехопи лікарку біля гаража, сюди не повертатися! Степане! Вести спостереження надворі, не встрявати! Марш!