"Головний полудень"
Шрифт:
А, йдеш до голубника… Знаєш, де шукати… Ось він зник за нижньою, дощаною частиною голубника й покликав звідтіля: “Стьопику!”
Боком, косячи очима то на ноги Сура, то на прочинені двері підвалу, Степан прослизнув у коридор. При цьому із зловтіхою подумав: “Звелів стежити — і от маєш…”
У коридорі стояла величезна, з коричневого дерева, вішалка. На ній цілісінький рік висів рибальський кожух Сурена Давидовича, теж величезний, до п’ят.
“Ось тобі твій “головний полудень”, — подумав Степан, ховаючись під кожух. У зброярні
Малгося Будзінська — дівчинка з нашого класу. Вона полячка, по-справжньому її звати Малгожата. Штуку з перевдяганням вони із Степаном вже утнули якось, під Новий рік — помінялися одягом, і ніхто їх не впізнавав на маскараді.
У зброярні мовчали. Стьопка, сидячи під кожухом, нудився. Вирішив полічити, скільки разів за сьогодні довелося ховатися. Разів десять чи одинадцять — тільки те й робив, що ховався. Нарешті заговорили в зброярні.
— Блюдця не посилають, — промовив Рубченко-П’ятикутник. — Ризиковано. Над нами проходить супутник-фотограф.
— Хай вам щастить, перестраховщики, — сердито відгукнувся Кисельов.
Рубченко засміявся.
— Е-хе-хе.
Стьопка чув, як він повернувся на ліжку і як зарипів благенький стілець під Кисельовим.
— А ти не регочи, — тихо присадив Кисельов. — Не забувай, що ти…
— Винуватий, — сказав Рубчепко. — Винуватий. Капітанові Рубченку не пощастило, а монтеру Кисельову пофортунило.
— Ти про що це?
— Та так…
— Про що, питаю?!
— Один став Кутом, а другий — П’ятикутником, — промимрив Рубченко.
— Тому й сидиш у нижчому розряді, — повчально мовив Кисельов, — що плутаєш себе, Десантника, з тілом. Це треба викорінювати, П’ятикутнику. Ти не роз’єднався з Обчислювачем?
— Мовчить.
Кисельов вилаявся. Рубчепко заговорив принижено:
— Я, звичайно, П’ятикутник… і не більше…
— Ну-ну?
— Для мого тіла, капітана міліції, годилося б Десантника розрядом вище…
— Можливо. У нього мають бути цінні знання. Говори.
Рубченко відкашлявся. Було чути, що він кашляє обережно — напевно, рана ще боліла.
— Так я он що кажу… Стара і хлопчина можуть проскочити в район. Так? Неприємний факт, я згоден. Але треба ще поглянути, чи небезпечний цей факт. Поки районне начальство розкумекає, поки з командуванням округу з’єднається, а генерал запросить Москву — о-го-го! Не раніше, як через шість годин вони піднімуть підрозділи. Не раніше. І відразу не рушать, не повірять, уповноваженого пошлють переконатися, а ми його…
— Ми його саме й використаємо, — сказав Кисельов.
— От-от! А він в округ і відрапортує: стара несповна розуму, провокаційні чутки і таке інше.
— Тут
— Правильно, правильно! — улесливо підхопив Рубченко. — А за “лягавого” маєте п’ятнадцять діб, голубе!
Степан засунув кулак у рот і вкусив. Потім ще раз. Він уже розумів, що Павло Остапович не завжди був такий, що його лише сьогодні вранці перетворили на П’ятикутника, і спершу Стьопа відчув полегкість, бо найстрашніше було подумати: вони все життя прикидалися. І навіть Сурен Давидович.
Та тільки спершу була полегкість. Тепер Стьопка кусав кулак, поки кров не бризнула на губи, і всім тілом відчував, який він маленький, слабий, і сидить, як щур, у шафі, просмерділій овечою шкурою.
— П’ятикутник — П’ятикутник і є… — заговорив Кисельов. — Округ, підрозділи… Хіба в цьому суть? Інформація завжди просочується, друже любий. На те вона й інформація… — Кисельов, здавалося, думав уголос, а не говорив із капітаном. — Заковика якраз в іншому, в іншому, в іншому… Обчислювач не пам’ятає жодної планети, де збереглася б атомна зброя. Мерзенна зброя. Варто тільки дикунам її винайти, як вони пускають її в хід і знищують весь матеріал. Жахлива річ.
— Ти бачив це?
— Авжеж. Багато десантів тому. Планета була порожня.
— Скільки матеріалу гине, — сказав Рубченко і раптом прохрипів: — Х-хосподи! Так тут ядерної зброї хоч греблю гати! Як вони вижили, Кут третій?
— Не встигли перегризтися, — байдуже сказав Кисельов. — Зараз це не основне. Ти радіус дії водневої бомби знаєш?
— Звідки мені знати? Казали, правда… на лекції…
— Ну-ну?
— Забув. Склероз клятий.
— Огидна планета, — сказав Кисельов. — Ніхто нічого до пуття не знає. Бомби, ракети, діти… Мерзота! А ти кажеш — уповноважений. Він більше потрібен нам, аніж їм: хоч радіус дії взнаємо.
— Не посміють вони кинути, адже на своїх!
— Можуть і посміти.
Вони замовкли. Грюкнули двері, швидко пройшов Сурен Давидович. Стьопка, хоч і був приголомшений, здивувався: Сур зовсім тихо дихав, без хрипу і свисту. Де ж його астма?!
— Як крізь землю провалився, — сказав Сур — Квадрат сто три. — Подаю його прикмети.
— Подав уже, — прошелестів Рубченко. — Прикмети його відомі…
— Чому він ховається від тебе? — запитав гітарист.
— Розумний і підозріливий, як біс. Природжений розвідник.
Степан усе-таки зашарівся від задоволення. Кисельов вилаявся, промовив:
— Не будемо гаяти часу, Десантники. Квадрат сто три, корабель без охорони, а ситуація ускладнюється. Впораєшся? Там іще Дев’ятикутник. Попереджаю: променеметами не користуватися!
— Єсть! — відповів Сур. — П’ятикутнику, машину!
— Викликаю.
— Машин вистачає? — запитав голосом Сура Квадрат сто три.
Кисельов відповів:
— Штук тридцять. Поки що вистачає.
— Я бачу, ви часу не гаяли справді.