"Головний полудень"
Шрифт:
— У вас ангіна, — сказала вона.
— Лікарю! — застогнав попутник. — Яка ангіна?
— Покажіть горло… Ну?
Він злякано розтулив рота.
— Гаразд, — кивнула лікарка. — Альошо, ти можеш сісти. Ми їдемо на Березове. Що ви помітили дивного в місті… Обережно, вибоїна… І як вас звати-величати?
Розумієте, дядько також поспішав у район, щоб забити тривогу. Він знав дрібниці: що міжміський телефонний зв’язок припинився, що автобусні рейси відмінено до сімнадцятої години, і що заводу тракторного обладнання заборонили відправляти продукцію на залізницю — найближча станція теж у райцентрі. Він говорив, збиваючись від хвилювання.
— Я хлопчаком залишався в
— Як сказати…
— Даруйте, звичайно, — квапливо мовив попутник. — Ви того страху не знаєте. Неначе повітря просмерділося — звідусіль страшно. Від наказів страшно, від усього… І зараз смородом повіяло. Хто ж тут винен? — Він злякано дивився на Ганну Єгорівпу. — Аварія — це так. Зірвало міст, звісно, стовпи повалило… — Він крутився на сидінні, поглядаючи то на мене, то на лікарку. — І телефонні дроти зірвано. Лікарю! — вигукнув він. — Я вам кажу. Правду! Фактів немає, тільки сморід. Туди не можна, сюди…
— Чого ж ви поїхали без фактів?
— З переляку, — жалісним голосом зізнався дядько. — Користь буде, і сам врятуюся. Страшно. Мене в гестапо били.
— Он як! — сказала лікарка. — А все ж чуття вас не підвело. Часом і з переляку діють правильно.
— Не підвело? І факти є? — стрепенувся він. — То ж бо я й бачу — хлопчина й не хворий зовсім.
— А ви не дивіться, — відрубала Ганна Єгорівна.
Я не пам’ятаю, як звали попутника — чи то Миколою Івановичем, чи то Іваном Миколайовичем. Ми розлучилися дуже скоро. В Березові, біля броду.
Березівський дерев’яний міст згорів невдовзі перед нашим приїздом — палі ще диміли. Шипіли вуглини, падаючи у воду. Косяк перед радіатором машини застилало димом.
— Чиста робота, — сказала Ганна Єгорівна. — Порома тут немає?
Хлоп’ята з галасом підбігли до машини:
— Тітонько, за старорічищем брід! Непоганий, ваговози перебираються!
Один, маленький, прошепелявив:
— Вівші теж перебираються.
Другий малюк відкопилив губу, заревів і гайнув щодуху — злякався білого халата. Попутник мовив:
— Справді, хороший брід! Як вода невелика, гальма будуть сухі.
— Їдьмо! — Вона повела машину в об’їзд старого річища.
Я теж знав ці місця — трохи вище по річці водилися чималі раки. До міста звідси не більше п’яти кілометрів, і з високого старого берега можна було розгледіти телескоп. Я з самого початку не хотів їхати, і тепер, коли ми почали кружляти, не віддаляючись від міста, мені зробилося зле. Хай тепер рудий боягуз удає з себе хворого! І я страшенно зрадів, коли Ганна Єгорівна Спитала:
— Відправити тебе додому, Олексію?
Вона курила й понуро дивилася на темний схил протилежного берега. Кращого місця для засідки не придумаєш: ми внизу осяяні сонцем, — бий, як куріпок…
— Я постою тут, поки ви переїдете, — сказав я. — Не заблукаю, звідси телескоп видно.
— Видно, та по дорозі все-таки надійніше, — відповіла вона. — Візьми згорток із бутербродами, коробочку дай сюди.
Я віддав коробочку із “слимаком”, узяв непотрібні бутерброди, відчинив дверцята й зачепився ногою за футляр із бластером. “Навіщо мені оці бутерброди?” — подумав я і скоса глянув на Ганну Єгорівну. Вона щось регулювала на приладовому щитку. Я підчепив футляр носком черевика, викинув у траву, виліз і зачинив дверцята. Попутник, засукавши холоші, вже хлюпав по воді — він піде попереду машини.
— Щасти тобі, мій хлопчику…
Сірий “Москвич” обережно поповз у воду, заблищали мокрі колеса, а я стояв на березі й дивився, аж поки машина, беручи вліво, перевалила через гребінь високого
Чорна “Волга”
Чудовий сонячний був день. Тихий, по-весняному спекотний. Над березовими перелісками кували зозулі, в яру співали зяблики. Штук двадцять, не менше — стільки зябликів відразу я зроду не чув. Переліски світилися наскрізь: між березовими стовбурами сяяли вруна, як спинка рибалочки. А я мчав, як мотоцикл, притискаючи до грудей бластер і пакунок із бутербродами. Телескоп на пагорбі був мені орієнтиром, я тримав його справа, майже під прямим кутом до свого напрямку. Розумієте, я міг вибрати далеко коротший шлях, прямо до східної частини Тугарина, через радгоспну садибу. Іти через садибу не хотілося, і я знав чому. У радгоспному клубі, що стоїть посеред садиби, вчора виступав Федя-гітарист.
На бігу я думав про боягузів. Рудий попутник — безперечно боягуз. У них завжди нюх на небезпеку, як у Кольки Берсенєва з нашого класу. Ледве запахне бійкою, він зникає. Він як барометр. Якщо він зник із компанії, то напевно чекай неприємностей — поб’ємося, або з кіно виведуть, або затіємо в яру слалом і потрощимо лижі… Та цур їм! Боягузи є боягузи. Цей принаймні побіг у точному напрямку.
Я не замислювався, чи правильно було красти бластер у Ганни Єгорівни. Пишаючись своєю хоробрістю, я мчав стежками, сподіваючись сьогодні ж пустити бластер у діло, неждано вискочив на шосе поряд із пам’ятним місцем. Праворуч, метрів за тридцять, темнів проїзд на той самий путівець, що вів до галявини “посередника”. Дуже хотілося спочити, та я побіг далі — до міста, звичайно, інстинктивно тримаючись бічної ґрунтової стежки. Так само інстинктивно зупинився за кущами, коли почув шум зустрічної машини. Ф-р-р-р! — чорна “Волга” промчала мимо. І ніби в ній я помітив Сура на задньому сидінні.
Спершу я вирішив, що обізнався. Для Сурена Давидовича просто загибель у таку погоду вилазити з підвалу. Він і додому ходить тільки ночами, щоб викупатися у ванні. Через ту кляту астму він і в тирі став працювати — у сирому підвалі йому легше дихати. “Їхня хвороба — наше здоров’я”, — каже він про підвал… Ні, в чорній “Волзі” Сура бути не могло…
Стривай! Кисельов, туди збирався Кисельов! У підвалі залізні двері, і на вікнах грати, але ж Сур сам відчинить двері, не побоїться! І я помчав за машиною, вискочив на пагорб. Так і є… Порожнє шосе виблискувало на сонці — “Волга” звернула в лісопарк. Вони приходили до Сура і повезли його на галявину “посередника” — для машини іншого шляху не було. Або по шосе прямо, або на ту дорогу, в лісопарк.
І я перескочив через канаву й побіг назад. Лише тепер я здогадався кинути лікарчині бутерброди.
Знахідка і пропажа
У лісі стояла тиша. Тут, за дорогою, навіть синиці мовчали. Задушливе повітря пахло пилюгою, що вже встигла осісти на землю після машини. Сліди шин на м’якій дорозі звивалися узорчастими зміями. Метрів за сто п’ятдесят від шосе звернули вліво. Я здивувався: галявина “посередника” була справа. Але машина петляла між деревами, впевнено тримаючись одного напрямку. Іноді буксувала, продираючи траву до землі… Шусть! Із-під моїх ніг метнувся заєць. Це було здорово! Це було б здорово, якби заєць тікав від мене як і годиться. А він, перш ніж сховатися за кущем, зупинився і кілька секунд сидів і крутив лівим оком угору-вниз — роздивлявся мене, розумієте?