Гонихмарник

Корний Дара

Майстерня нагріта, мов гаряча пательня. Сонце сховалося, і, здається, Аліна знає куди. У її майстерню, очевидячки. Аліна похапцем розшторює вікна та відкриває їх навстіж впускаючи вечірню прохолоду вечора у свою оселю.

З неба підморгує весело Талалайко-Місяць. Так його називає тато. Коли його запитала: «Чому Талалайко?», то відповів: — Ніби й світить, але позиченим світлом. Світло його не гріє. Ніби такий близький, однак не дістанеш. Багато обіцяє і нічого не робить. Талалайко.

Аліна не вмикає в майстерні світло. Вона перелазить через підвіконник. Мить — і вона на власному розкішному «балконі». Вірніше, відтепер майже на власному. Сьогодні він ще її: і це темне небо, і цей красень Талалайко. А завтра чи післязавтра поруч з'явиться нестерпний сусід. Ой, не дури себе, Аліно, який там нестерпний!? Він тебе зацікавив, признайся хоча б собі. Як малу дитину гарнюсінька

порцелянова фігурка. Тільки невідомо, хто першим розіб'ється на друзки. Вважай. «Ану, цить!» Затуляє сама собі рота і краєчком ока зацікавлено позирає в бік сусідського вікна. Там темно і тихо. Трішки розчарована. Під ногами втомлена від сонця дахівка віддає вечору своє лагідне тепло. Дівчина зручно вмощується на неї й закидає догори голову. Аліна любить розмовляти із собою. А що тут такого? Для самопорозуміння це навіть корисно:

— Боже! Яка краса! Такий величний і такий безмежний світ у долонях Бога.

Мій антисвіте з дикими ногами, Із роздівоченими стиглими грудьми І стиглими вигинистими стегнами, Прости мене, помилуй і врятуй! Мій антисвіте з чорним животом, З чернечо-чорно-чорними губами, Із міріадами незвіданих галактик, Які ховаються в тобі і клекотять…

З куточків пам'яті вистрибує чомусь саме цей вірш Вінграновського. Майже в тему. А ніч пахне акацією й літом, і ще недоспілим зеленим яблуком, якому належить почервоніти й налитися по вінця сонцем і соком… пізнання. Ото закрутила! Явний перебір! Аліна відчуває, що від споглядання неба у неї затерпла шия. Дівчина лягає на теплу поверхню даху і дивиться в небо, уявляючи себе маленькою яскравою зірочкою поруч із Талалайком.

Вона часто згадує гори, коли ось так роздивляється небо. Карпати! Там зірок у сто разів більше, аніж у львівському небі, і видаються вони яскраво-вогнистими і таки живими, бо розмовляють між собою, бесідують із Талалайком, а можливо, й із землею. Коли вмієш слухати і «маєш бурхливу уяву й багату фантазію» (слова тата), можна таке почути… Вони раніше щороку всі вкупі, тато, мама й вона, частенько їздили в гори. Це було прегарно. Влітку завжди жили в наметах. Лежали біля ватри в спальниках під відкритим небом, коли не було дощу, рахували зірки, даючи сузір'ям власні назви. А що? Насправді ніхто не знає, які у них імена. Тато завжди починав розповідати напіввигадану казку-легенду, потім вони з мамою дооповідали її на власний лад. Аліна після закінчення школи вирішила, що це вже зовсім не по-дорослому — відпочивати вкупі з батьками. Ой, як вона зараз про це жалкує! їй так не вистачає цих нічних татових казок-оповідок. А татко з мамою далі їздять у Карпати, вже без неї. Однак мама кожного разу наполегливо просить Алінку гайнути з ними. Та якщо один раз назвався грибом — залазь у кошик. Дівчина щоразу відмовляється, лаючи себе подумки за це. Мама вертає з тої подорожі завше такою щасливою. Здається, що у неї навіть колір очей змінюється. Блакить неба вбирає в себе розкішної хвої Карпат, і мерехтять мамині очі смарагдовим блиском. Можливо, то уява художника щось трішки домальовує? Якщо і так, то зовсім трішки.

Аліна запитує в неба:

— Талалайку мій красний, чи не хочеш послухати казку? Що моргаєш, хочеш? Тоді не дмися, небораче, та слухай, ледащо, або, як каже мама, нездалисько.

На найвищій Карпатській горі, що шапкою своєю підпирає небо, у ті давні казкові часи, коли люди молилися Сонцю Всевишньому, у прекрасному світло-блакитному палаці, зітканому зі струн пташиного співу, жила Панна. Очі у неї — озера привітні й глибокі, руки — тендітні й граційні, мов лебідки крилята, стан гнучкий та стрункий, мов ота смерічка над гірською річкою, волосся золотіше від променів сонця, губи — корали, бровенята — стріли. Коли посміхалася, то квіти зачудовано розквітали. Коли говорила, від мелодики слів співала трепетно земля. Йой, не давала краса ця легеням в усій окрузі ні сну, ні спокою. Навіть Сонце Всевишнє задивлялося на вроду дівчини. З небажанням ішло спати і вставало зарано, щоб зайву хвилину помилуватися красою Панни.

Така була та Панна

мила й гожа, мов у лісі рожа. Та часто краса та пиха ходять поруч. Панна красна нікого не кохала. Вона вранці вмивалася ранковою росою, втиралася рушничком, подарованим вітром і зітканим із найтонших павутинок бабиного літа, снідала нектаром із ружі, який до столу приносили бджілки-трудівниці, і йшла до річки гірської. Вона годинами милувалася власним зображенням у свічаді ріки, не в силі відвести погляду від чару власних очей і від краси шовкового волосся та черлених губ. Легені щоденно приходили до річки з надією, що красуня подарує хоч комусь із них погляд чи бодай слово. Та Панна мовчала. І лишень коли Сонце заходило в браму вечора, збираючись на спочинок, вона відводила погляд від води і йшла додому спати, мріючи про ранок, який їй подарує щастя дивитися на себе. Жаль і сум наповнили гори Карпатські. Дівчата й молодиці марно ждали своїх чоловіків та наречених додому. Вражені красою Панни, ті так і зоставалися скніти на камені, щоб назавтра знову зобачити її, жадану. Ось так, Талалайку, друже мій! Хочеш почути, що далі було?

— Хочу! — чує зовсім поруч юнка спокійний голос. Аліна сполохано сідає, роззираючись навкруги. Намарно, довкола порожньо, тільки внизу не спить невгамовне місто, шумить, бешкетує, глузує. А тут лишень Місяць-Талалайко, глибоке небо і зоряні віночки. Нікого. Здається, це її уява домалювала той голос.

— Хочеш? Невже! — вона ніби продовжує обірваний діалог. — Тоді слухай уважно далі.

Аліна знову лягає на теплу дахівку й веде своєї:

— Плакали-ридали, Талалайку, матері за синами, дружини за мужами, сестри за братами, дівчата за нареченими, гори й оселі за ґаздами. Молилися спраглі душі до Сонця, щоб воно врозумило чоловіків непутящих і вернуло їх додому. Та Сонце також тужило закохано, не помічаючи сліз та ридань.

— Панно моя красна! — шепотіло Сонце з неба, лагідно торкаючись своїми промінчиками голівки вродливиці. — Глянь на мене хоч одненький разочок, дай надію на твою ласку. Що тобі подарувати, моя згубо? Проси, що заманеться. Світи, планети, моря, океани, золото, смарагди — все складу до твоїх ніг заради посмішки однісінької, заради слова ніжнесенького.

— Ой, ти, Ґаздо Всевишній! Не потрібні мені твої дари, що мені з них, я й так майже щаслива. От коби ти могло не йти спати, а й вночі світило, то би серце моє втішилося. І тоді лишень тобі одному усміх свій я буду дарувати і ласки приймати.

Задумалося Сонце над таким дивним проханням Панни. Затьмарила краса йому розум, і вирішило виконати бажання вродливиці. І настав на Землі бардак. Хі-хі, перепрошую, то ж казка. І настав на Землі безлад. Над Карпатами й над тією землею, що навколо гір, був день. На іншому боці писанки Землі панувала глупа ніч. Та Сонцю байдуже. Воно з трепетом чекало хоча б лагідних поглядів коханої Панни. Та Красуня була надто зайнята спогляданням свого відображення в річці гірській. Забула наніц про ті обіцянки, які давала Сонцю. Минув день, минув тиждень, збіг місяць.

А Панна безупинно милувалася власною вродою, не в силі відірвати очей від свого зображення у воді. Розсердило ся Сонце на Красуню, побачивши у воді ріки всю пиху і гординю її… Розгнівалося Сонце красне і на себе за таку глупоту власну. І от коли Панна спочивала в палаці, вхопило спересердя гору, на якій жила дівчина, і закинуло її разом із Панною високо в небо. Та Панна навіть не прокинулася від гуркоту, що зчинився при цьому. Красуня мала міцний сон. І лишень тоді зрозуміла, що щось не так, коли не знайшла вранці річки-свічада. Сиділа Панна на горі високо в небі і гірко ридала — вона не побачить більше себе, не зможе милуватися власною вродою. Бідна-бідна! Пожаліло Сонце Панну, воно досі кохало її, подарувало красуні коромисло барвисте і два відерця. Коли Панна на небі плаче, збираються хмари і на Землю падає дощ. Тоді вона простягає з небес коромисло-веселку та зачерпує з рік чи озер водиці в свої відра і несе до своєї оселі-Гори. Вірить, що ось так зможе начерпати води й створити озеро чи річку, тобто дзеркало для себе. От і носить вона водичку у відерцях.

А Панну з коромислом ду-у-у-же добре видно при повному місяці із землі. Бігає вона, бідолашна, і досі зі своїми відерцями туди-сюди, носить воду. То що, Талалайко, чи файну казку я тобі повіла про тебе ж?

Аліна підморгує місяцю і дзвінко сміється. Їй зараз так хороше, так легко…

Вона встає й прямує до вікна. Раптом помічає на темному затіненому тлі сусіднього вікна чийсь ледь помітний силует, і вчувається скрипіння сусіднього вікна. Придивляється уважніше — ні, примарилося. То вітер. Перепрацювалася. Час спати, бо завтра екзамен і купа різних справ. Вона востаннє махає рукою в бік місяця: