Гонихмарник
Шрифт:
— Бувай, Талалайку! Бувай!
Коли Аліна повернула наступного дня ввечері з Академії додому, то застала у майстерні маму. Та сиділа біля вікна, заплівши руки на грудях у хитромудрий вузол, закинувши ногу на ногу, і дивилася на її картину. Ірина настільки була заглиблена в себе, що навіть не почула доволі гучного скрипіння вхідних дверей.
— Сервус, мамо! — гукнула з порога донька.
— Доброго дня, доню! — якимось загубленим голосом прожебоніла мати.
— Щось трапилося? Ти якась дивна! — перепитала Аліна.
Ірина сиділа бліда та, здається, наче чимось сполохана.
— Та ні.
— Супер! Ніяких проблем, все чітко.
— Молодець! А ми тут кондиціонер тобі поставили, — промовила Ірина, — літо обіцяє бути гарячим. Тепер не розтанеш. Тато пішов раніше. У нього засідання худради. Я залишилася показати тобі, як кондиціонером користуватися, — й Ірина кинула рукою на металічне одоробло, яке хизувалося своїм полиском біля вікна.
Мама давала Аліні вказівки, про всяк випадок залишила інструкцію до чудо-техніки і чомусь поводила себе з дочкою, мов лікар зі смертельно хворим пацієнтом. Аліна нашорошилась. Що це з мамою? Після того, як побачила цю картину, мов із глузду з'їхала…
Сиділи, пили чай. Мама принесла свій, не любила вона куплених! Тато за таку ось слабкість мамину самостійно вигадувати чаї і не тільки, жартома називав дружину травницею. Ірина роздратовано шикала на чоловіка і просила так більше не говорити, не забивати дитині голову різними не билицями. Хоча «догнати», що то за небилиці і чого такого дивного і в слові «травниця», дитина не могла. Скільки себе пам'ятала Аліна, її ніхто ніколи таблетками не лікував Постійно різні відвари, інгаляції травні, навіть зеленки чи йоду в хаті не було. Для чого, коли мама вміє робити чудодійні мазі на всі випадки життя. Правда, з лікарнею все-таки вона мала справу — двічі. Татові зробили операцію на апендицит, і Алінка його там провідувала. Другий раз у десять років, коли вони їхали на Шацькі озера відпочивати, дівчина вмудрилася дорогою отруїтися морозивом. Мама вдома забула свою «травну чудо-аптечку», а дорогою щось «заварити путнє неможливо» — слова мами. Тож довелося заночувати в районній лікарні, вже й забула, що то за містечко. Добряче тоді промили шлунок. А так завжди мамині трави ставали у пригоді — від застуди, грипу, ангіни.
Близькі приятелі батьків також часто-густо зверталися до мами, коли вже офіційна медицина зовсім не допомагала. Любов мами до високої моди та зілля — дивна суміш. Та то виглядало збоку лишень як невинне хобі такої собі гонорової львівської пані, надаючи Ірині природнього шарму.
Аліна інколи замислювалася — чому воно так? Трави-мурави навколо повно, та не кожен на ній знається та й ще отак майстерно, як мама. Тато пояснював це раціонально. Не кожен вміє вправно малювати, вірші писати, на скрипці грати, треба мати хист. Задумалася. А може, і в неї є той талант? Га?
Одного разу Аліні самій закортіло навчитися підбирати трави так, як це робить мама. Мов талановитий художник поєднує на полотні різні барви так, щоб картина тішила не тільки око, а й душу. Тож одного разу попросила маму, — здається, Аліні тоді було літ п'ятнадцять, — щоб навчила і її отих премудростей травних. Мама саме чарувала над черговим своїм варивом. 3 великої купи м'яти, що лежала на столі, вона
У кожну руку. Запитала: «Що відчуваєш?» А що вона могла відчувати? Запах м'яти, однаковісінькі гілочки, все. Ну, хіба одна виглядала більш реально, ніж інша, і була на дотик трішки тепліша. От і сказала, що права стеблинка виглядає трішки менш реально від лівої, змазаної. Повторили цей експеримент разів п'ять. Мама кожного разу тільки кривилася.
Видко, Аліна ні разу чогось там не вгадала. Згодом виявилося, що одна з двох рослинок, запропонованих мамою, була всередині хворою і в ліки не годилася. То дівчина мала б відчути руками. Мама із сумом похитала головою і сказала: «Тобі ще зарано, не час. А може, то й на краще?» Що на краще? Аліна так і не зрозуміла. Можливо, зараз спробувати? А з іншого боку, вона вже має талант художника. Два таланти — то вже перебір.
Мама розпитує про навчання, про друзів, про хлопців. Останнє розсмішило Аліну.
— Мамо! Перестань із мене витягувати інфу. Що тебе цікавить? Чи є у мене хлопець? Нема! Просто з ким-будь не зустрічаюсь, а попадаються одні йолопи, або, як ти кажеш, нездалиська та маруди.
Раптом несподівано Ірина злітає з крісла так стрімко, що те аж перевертається. Жінка підбігає до картини, хапає її та починає істерично трусити нею і верещати:
— Тогди повідай мені, дитинойко, шо тото всьо значить? Чуєш! Шо? То не простяцькі химерики, не. Тоді шо то, дитинойко?
Аліна здивовано дивиться на матір. Ірина з літературної української перестрибнула на діалект. Жінку трусить, по щоках течуть сльози.
— Мамо! Ти що? Мамо! — Аліна перелякано підбігає до Ірини, обхоплює її своїми руками, ніжно пригортає до себе, мов маленьку наполохану школярку, гладить по волоссі й ніжно цілує в голову.
— Мамо! Тихенько! Матусю! Це тільки картина. Мені вона наснилась. Інколи таке буває. І в художників, і в письменників, і в поетів, і навіть у вчених. Он Менделєєву його періодична система приснилась. Рафаелю — Мадонна, Це тільки сон, мамо! Якщо вона тебе лякає, я її подарую комусь або продам. Тільки не плач, — шепоче спантеличена Аліна.
Ірина поступово заспокоїлася. У словах Аліни було стільки терпіння й ніжності. Мати розуміла — дочка не бреше.
— Алінко, ти носиш сонечко, що я тобі подарувала? запитала Ірина, витираючи долонями сльози, змішані густо з косметикою, що текли так рясно.
— Ношу, мамо! — Аліна дістає з-під футболки срібний ланцюжок із кулончиком у формі сонечка.
Мама точно не при собі. До чого тут сонечко?
Ірина подарувала його доні, коли тій виповнилося сім Сказала жартома, що це оберіг, і чомусь взяла з дівчини тверду обіцянку його ніколи не скидати, навіть у ванній. Аліна завжди дотримується обіцянок.
Усередині сонечка була порожнеча. От Ірина й заповнила її оберегом, зробленим за бабусиним рецептом. Аліна любила чіпляти на себе всілякі брязкальця. Однак сонечко ніколи не скидала і цілком підсвідомо ховала його від сторонніх очей під одяг.
— Доню, пообіцяй мені, що в жодному разі, ні за яких обставин його не скинеш, — благала Ірина.
— Обіцяю.
— Навіть у душі?
— Навіть у душі.
Треба поговорити з татом. У мами дійсно якісь проблеми.