Гонихмарник
Шрифт:
Вони ще декілька хвилин потеревенили про те, про се. Аліні вдалося трішки й розвеселити маму. Та навіть пішла у ванну поправляти косметику на обличчі. Забринькав «Океан Ельзи» з мобільного мами. Телефонував тато. Ірина поспіхом зібралася й пішла, ніби встидаючись того, що тільки-но істерично ридала, чи боялася, що донька почне про щось випитувати і їй доведеться виправдовуватися. На прощання поцілувала Аліну і прошепотіла:
— Доню, знай, якщо тобі буде потрібна порада, чи допомога, або потреба з кимсь просто поговорити, без причини, я завжди поруч.
Аліна у відповідь тільки ствердно кивнула головою. Мата ставала якоюсь геть іншою. Та крига непорозуміння між ними, що стільки літ наростала, множилася й готова була перетворитися на вічну мерзлоту, зникла. Так інколи після ЛЮТОЇ й довгої зими приходить весна. Звечора гуляє віхола, тріщить мороз, а на ранок раптом всім своїм єством відчуваєш — прийшла весна. Повітря пахне нею, небо дихає нею, природа марить нею. Падають із неба перші теплі сльози весни, зрошують щедро землю, та проганяють геть і віхолу, й морози, та випроваджують до наступного року зиму. Так і в них із мамою. Крига скресла.
Мама пішла. У майстерні приємна прохолода від кондиціонера, трішки незвична, чужа. Вона заповнює ледь чутним шепотінням весь простір кімнати, згори донизу. Дівчина підходить до мольберта. Торкається кінчиками пальців полотна і відчуває, як усередині починає наростати трепетна й гаряча хвиля, готова в будь-який момент вирватися на волю й пролитися веселкою фарб і звуків. Десь ззовні починає лунати музика. Гомінка і тиха водночас, насичена густиною барв і разом із тим ніби розірвана хвилями гірських шпилів. Там за вікном хтось грає на флоярі, терпко й зачудовано, ніжно і стрімко… Музика гір звучить над містом, розповідаючи йому про шпилі, що підпирають небо, про бистрі потічки, про густі ліси, про мочари і про світ, який населяють, очевидно, не тільки люди.
Аліна обережно, щоб не сполохати чар музики, відхиляє штору й визирає у вікно. На теплій поверхні дахівки стоїть Кажан у півоберта до її вікна та, закривши очі, грає, ніби вправний митець, виписуючи барви своєю флоярою, наповнюючи світ звуками і втіхою.
У грудях дівчини шалено калатає серце. Та хвиля, що так стрімко наростала всередині, стає ще більшою і нарешті заполонює собою все її єство. Аліна тремтячими руками бере до рук пензлик, відкриває фарби, вона вже не належить собі. Той шал, той азарт, музика, які заполонили її ізсередини й підперли зі всіх боків, раптом стають цілістю і виливаються на полотно. Аліні зостається, мов на дитячій розмальовці, обвести, зафарбувати ті лінії, ті образи, слова, звуки які вихлюпнула її уява. Аліна диригує пензлем, а флояра то сполоханою пташкою, то Жар-птахою звучить зовсім порух, краючи серце, напоюючи його цілющою водою. Аліна заглиблюється у світ фарб та образів, а музика флояри переплутується з музикою літнього дощу, тихого і погідного.
Ірина дивиться на ніч через вікно своєї спальні. Дощ. Тихий, рівний, літній.
«Мов кожна його стежечка до землі пестливо вирівняна!» — вривається спогад.
Василь пригортає дружину до себе й палко шепоче:
— Чуєш, кохана, як співає цей дощ, мов музика флояри.
— І я, здається, знаю, хто на ній грає, — ледь чутно шелестять Ірині губи.
Вона знає хто. Однак цього разу щось пішло не так. Її донька не була схожою ні на закохану дурепу, ні на перелякану до непритомності. Навпаки, вона відчувала в Аліні силу і впевненість у собі, набагато більші, ніж колись мала сама. Аліна набагато сильніша за неї, за її матір, навіть за бабусю. Поруч із донькою та нею завжди був люблячий батько та справжній чоловік. Наразі зрозуміло одне — Аліні поки що той, з двома душами, байдужий. А вона йому? З огляду на дощ — ні! Вони зустрілися. Вона певна, що зустрілися. І де? Сила землі та неба — там, де небо заступають кам'яні вершини будівель і його майже не видко, а під ногами замість трави, квітів та роси, — штучна дорога. Що він робить у цих джунглях із бетону та асфальту? Те ж саме, що травниця-знатниця, очевидно. Втікач, як і вона? Та це не її Гонихмарник — Ірина знає напевне, це — чужинець. Її залишився в тілі Ігоря, майже замкненим і безвільним.
Це зрештою вберегло її від переслідувань. Хоча, що там кривити душею, як вона потерпала, що зрештою все знов піде не так і він її наздожене, вистежить. Після невдалого повернення в тіло Ігоря, дводушник був добре дезорієнтованим, А ще кажуть, то дрібниці, як крутитися — за Сонцем чи проти нього? Бабуся це добре знала! Вернути в тіло, яке повернуте обличчям до ночі, майже вирок для дводушника. А вона ще шпетила Діму із Сергієм за це, бо жаліла Ігоря. Не буває зла, яке б на добре не вийшло. Ох і не любила колись тої приказки, а якщо поміркувати?
Як Ірина оберігала Алінку від усього того. З часом «дотьомбала», що на світі не один дводушник. Була майже впевнена — це талант знатниці-травниці притягує дводушників. От і не стала доньку вчити своєму ремеслу. Хоча сама не могла противитися потягу до землі, до трав. Як тільки не намагалася. На щастя, оточуючі сприймали це як хобі. Тільки Василько знає правду. Пригадує, як Алінка одного разу наполегливо попросила навчати і її розмові з травами. Так і сказала. Ірина випробовувала доньку. Напередодні Василько привіз з етюдів на Сколівщині м'яти. Трава була всяка — і зболена, і втрачена, і хвора, і здорова. Тож мусила перебрати. Здорову — на ліки, змарновану — на волю. Вирішила перевірити таким чином доньку і вжахнулася. Донька жодного разу не помилилася. Це було неймовірно! Таке чуття до Ірини прийшло з роками. Алінка ж, не замислюючись, у п'ятнадцять років вправно читала одним дотиком долоні до трави її сутність. Слава Богу, що донька це сприйняла, мов вирок — вона бездарна. Але такий талант не приспати, не знищити. Зараз дівчина заглиблена в мистецтво, у світ книг, полотен. Та Ірина інтуїтивно відчуває, що скоро дівчині стане там затісно. І річка вийде з берегів, і греблю прорве. І ще як прорве! Заховати чи затерти дане Богом неможливо.
Ірина дивиться у вікно і плаче разом зі своїм містом.
Дощ падає і співає, співає і падає.
Гонихмарник грає на флоярі.
2. Двері, або Сьогодні на сьогодні
Хто так тихо прийшов, невідомий,
Оповитий серпанком утоми,
Коли місто мовчало ночами,
Коли місто мовчало ночами?
Ранок застає Аліну за мольбертом. У щілину між шторами застрибує непосидющий сонячний зайчик. Він пустотливо зазирає в очі й вихоплює своїми вправними руками Аліну з полону її світу. Дівчина раптом відчуває, наскільки вона втомлена та виснажена. Від непорушного стояння на одному місці заніміли ноги. Здається, що всю свою внутрішню енергію вихлюпнула на полотно і тепер, порожня, мов глечик у миснику, стоїть не в змозі глянути, що врешті виписалось на полотні після нічного завзяття. Аліна розшторює вікна, запрошуючи в кімнату Сонце. Розчиняє їх навстіж, запускаючи в майстерню звуки ранкового міста.
Похитуючись, прямує до ліжка. Падає на нього, попередньо вимкнувши кондиціонер. Це зайве. Уночі й справді падав дощ, це їй не примарилось.
Прокидається Аліна від жаху падіння у вже знайомому сні. Самітня вежа, наче з картини Кіріко, залізні гвинтові сходи і незнайомець… Лишень на хвилинку вона завмерла, перед тим як кинутись бігти вгору гвинтовими сходами, і встигла розгледіти обличчя того, хто переслідував її, того, хто був у чорному. Високий, ставний, з одним обличчям і, о Боже, з двома личинами. І вона починає тікати від нього вгору, вгору, вгору. Знаючи, що доведеться ще раз стрибати. І знову її хтось рятує, чиїсь сильні та міцні руки. І той хтось не боїться того в чорному, вона це знає напевне. Аліна прокидається, важко дихаючи. Мала б уже звикнути до того падіння. Та кожного разу з трепетом думає, може, цього разу він не встигне її упіймати, і вона впаде. Кондиціонер вимкнений, а літнє сонце за день зробило свою справу, перетворивши майстерню на пекло. На годиннику — шоста вечора. Аліна вмикає кондиціонер і йде похапцем у душ змивати із себе липкий піт та залишки похмурого жаху зі сну. Потім варить каву, декілька тостів. Чи то вечеряє, чи то обідає? Сідає на підвіконня, роздивляючись картину, яку вчора почала писати.
Вона знову написала грозу, вірніше, те, що та принесла. Це жахливий, страшний буревій. Повалені дерева, повисмикувані з коренем старезні дуби, гілки дрібніших дерев довкола, блискавки розрізають хітон ночі сталевим лезом. У центрі картини яскрава біла пляма. Напівпрочинені двері, які ніби висять між небом і землею.
Куди ведуть ці двері? Нехай дофантазують глядачі, а вона надто переповнена, щоб ще й цим перейматися.
Аліна бере з шафи кусень тканини й накриває нею полотно. Можна почитати, вже засумувала за шелестом сторінок. Знову сідає на підвіконня, вдихає на повні груди вечір, вмикає світло в кімнаті й поринає у читання. Вечір терпким вином переливається в ніч. Небо стає глибшим, і на ньому загоряється ще більше зір. Аліна час від часу позирає на небо, виглядаючи давнього приятеля Талалайка. Раптом якась тінь падає на книгу, затуляючи небо. Аліна підводить очі вгору. Її погляд зустрічається з глузливим блиском смоляних очей. Таких чорних, як те небо вгорі, і таких глибоких, як цілий Всесвіт за тими зорями. Він у білій футболці і без окулярів. Вона тепер знає, чому він приховував свої очі.