Горить свіча
Шрифт:
Добриня зніяковів.
— Та ні — не забув я. І зараз бачу, як Доман б'є князя Михайла п'ятою під груди, мерзотник. І зараз перед очима киплячий казан, куди туленгіт кидає немовля — доньку боярина Іллі. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарів наших товаришів. Хто захоче тікати — нехай тікає. Може, комусь пощастить урятуватися...
Бачман прояснів на лиці.
— Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.
— Готуюся. Прийде час — покину. Тягне додому. Особливо — Янку... Та й нелегко їй, бідній, тут з дитиною.
— А там хто її жде?
— Більше
— А мені й тікати нікуди, — сумно похилив голову Бачман. — Голий степ залишився. Із родичів хто в землі лежить, хто травою проріс непохований, а хто в неволі знемагає... Пропало моє плем'я кипчацьке, навіки пропало... За це мщу і мститиму, поки й житиму!
Добриня обняв його.
— Я з тобою, Бачманеї У мене теж душа палає помстою!
Але минуло ще два тижні, перш ніж Бачман вирішив виступати. Лише наприкінці травня, діждавшись, коли місяць зник з небесного овиду і ночі стали темні, він у коші залишив тих декілько жінок, що прижилися в загоні, та двох підстаркуватих баримтачів і зі сходом сонця вирушив у путь.
Поки виходили з лісу, їхали вдень, а далі, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тільки вночі. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая раніш за нього і не попередив монголів про напад баримтачів. Усіх, хто траплявся по дорозі, знищував без жалю.
На четвертий день підійшли до Бату-сарая. До вечора пересиділи в густих заростях на березі степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, відпочивали. А коли стемніло, Бачман сказав:
— В Бату-сарай від'їдемо тихо — без шуму і галасу. Кутуз із своїм десятком поверне до хизарів, зніме сторожу і випустить на волю наших братів по нещастю — боголів. Качир-укуле з першою півсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога. Даю тобі на допомогу п'ятьох джигітів. А я з другою півсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу... Бийте і паліть! Не милуйте нікого! Чим більше грому-погрому, чим більше галасу і крику, вогню і крові, тим більше страху наженемо на ворога! За цим ми і їхали... У бій з військом Батия не вв'язуватись! Головне — пополохати бузувірів і без втрат повернутися назад. Відступати будемо окремими загонами — по десятку, по півдесятка. Відступати різними шляхами, щоб збити переслідувачів зі сліду. По дорозі хапайте з табунів свіжих коней і мчіть додому якомога швидше!.. А тепер — у путь! І хай вам щастить!
До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.
Але при в'їзді дорогу їм перегородив караул — десяток нукерів.
— Гар-гар! Хто такі?
— Рубайіте їх — і вперед! — гукнув Бачман.
В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі — хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки — підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней — чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.
Біля майдан-хану розділилися.
Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноке бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.
— Жінок і дітей не чіпати — мені потрібен лише господар, — попередив Добриня. — 3 ним я хотів би побалакати наодинці!
Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:
— Домане, виходь!
Зсередини почувся стривожений голос:
— Хто там?
— Виходь — це не надовго! Сім'я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!
Доман запідозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завіщувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать.
— Він там! Він тікає! — скрикнули джигіти.
Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і вдав лицем у землю.
Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно — в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.
— Ах, шкода! — забідкався Добриня. — Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!
— То, може, увесь виводок прикінчити?
— Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер — гайда звідси! — І Добриня скочив на коня. — За мною!
Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.
Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.
7
Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.
— Ну, що, браття, загиблих немає?
— Немає. Всі живі й здорові.
— Це добре. Але погано те, що за нами женуться.
— Як? Хто женеться? — стривожилися баримтачі.
— Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.
— Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.
— Тікатиі І негайно!
— Куди?
— На той бік Ітилю — в Чорний ліс.
— Отже, все майно кидати?
— Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть — збирайтеся!
Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.
— А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?
Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку — поклав собі на долоню, простягнув Добрині.