Горить свіча
Шрифт:
Судьба? Він стис кулаки, а ще міцніше — зуби. Хоч би що-небудь було — шабля, чи спис, чи лук! Так нічого ж! Навіть замашної ломаки немає. А що зробиш голими руками?
Тим часом Жадігер, дарма що неповороткий, мов ведмідь, уже здерся на півтори, ось-ось буде тут.
В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.
— Погодуй його! — шепнув Добриня. — І відступи назад!
Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав.
А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти — камінь, замашну палицю,
Ніде — нічого!
Підняв очі вгору, на дерева, і побачив на одному з них надламаний сук. Підскочив, ухопився — відламав.
І тут же гірко посміхнувся: сук дійсно важкий, замашний, та чого він вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справді — потопаючий хапається за
соломину!
Він поспішив на край обриву, але щойно порівнявся з Янкою, як із-за бур'яну виткнулася Жадігерова голова. Потім Жадігер висунувся вище, в руках тримав лука з накладеною стрілою.
Їх розділяло якихось десять кроків, їхні погляди зустрілися.
З несподіванки Добриня зупинився, мимовільно лівою рукою обняв Янку, а правою щосили стиснув свій недолугий сук. Що він проти лука?
Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все своє життя — і Калиновий Кут, і половецьку неволю, і Київ, і монгольську неволю. Все це промайнуло в голові, пропливло перед очима, як сон, як видіння. ї весь цей час він не спускав очей з Жадігера, плоске, вилицювате обличчя якого було застиглим і холодним. Тільки в розкосих чорних очах щось ворушилося: мов загоралося і тут же пригасало. Жадігер поперемінне зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало грудь. Що він думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими? Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з холодної ополонки, коли донська вода затягувала його під лід?
Мовчанка затягнулася. Нарешті знизу долинув нетерплячий голос Менгу:
— Ну, що там? Є хто?
Жадігер розширив очі, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потім кинув ханові коротко і твердо:
— Тут нікого немає, каане! Зовсім нікого немає!
Менгу сердито гримнув:
— То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вітер не нагнав води у протоку, будемо переправлятися на материк!
Жадігерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний жах скував їхні вуста.
— Хто то був? Чому він не стріляв? — нарешті прошепотіла Янка.
Тамуючи дрібний дріж у всьому тілі, що бив, мов пропасниця, Добриня так же тихо відповів:
— Ти не впізнала? То був Жадігер. В його душі прокинулась совість! Щось людське засвітилося в його погляді.
Лише над вечір, коли все військо хана Менгу переправилося з острова на материк і пішло по берегу Ітилю на південь, вони спустилися зі шпиля. Тут, унизу, повсюди лежали заюшені кров'ю баримтачі. Постріляні, порубані, з розтрощеними головами.
— Боже, який жах! — простогнала Янка. — Який жах! Усі загинули!
Добриня вивів її на берег, подалі від страшного видовища, помостив кожуха.
— Посидь тут. А я скоро вернуся.
Він сподівався, що нукери, поспішаючи, не все підібрали на полі бою. І не помилився. У заростях знайшов лука і кілька десятків стріл, під одним з убитих — шаблю, яку той, падаючи, прикрив своїм тілом. Та найбільшою радістю була несподівана зустріч на протилежному боці острова з трійцею коней. Вони мирно паслися на зеленій бережині.
— Кось-кось-кось! — простягнув до них руки. — Кось-кось!
Коні попіднімали голови, нашорошили вуха, довірливо рушили на той поклик. Всі вони були осідлані, з саквами на крупах.
— Дорогі мої! — гладив їхні гриви Добриня. — Соколики мої! Як же ви не потрапили на очі тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете нам у пригоді! Рятівники наші!
Він вивів коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сідло, сам скочив на коня і, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.
— Ну, з Богом! Тепер — додому!
10
Два місяці мандрували вони від Волги до Дніпра, їхали манівцями, обминали биті шляхи, на яких можна було зустрітися з монгольськими військовими загонами, уникали зустрічі з пастухами.
Лише тоді, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий старий чабан, під'їздили до нього і просили їсти. І жоден з них не відмовив їм.
На Дону Добриня за коня виміняв кобилицю, що ожеребилася навесні, і відтоді Дмитрик щодня був з молоком.
Харчувалися переважно дичиною і рибою, якою аж кишіли довколишні степи, гаї, байраки, ріки та озера. Незаймані, нелякані качки, гуси, лебеді підпускали до себе на відстань десяти кроків, особливо на воді, і ставали легкою здобиччю для Добрині. А рибу ловив він вершею, яку сплів з лози, за ніч у неї набивалося карасів, линів та сомів стільки, що частину їх доводилося викидати назад у річку чи в озеро.
Лише на броді через Дніпро, біля Зарубинець, смерть несподівано знову війнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березі виросло кілька вершників.
— Стійте! Хто такі! Звідки і куди прямуєте?
Це був караул, що сторожував переправу, — десяток молодих бистрооких джигітів. Вони стягнули Добриню з коня, відібрали шаблю та лука.
— Чому зі зброєю?
Добриня напружив усі свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумів, що відповіді його повинні бути правдоподібні. Невпопад мовлене слово могло занапастити їх. Думки набігали одна на одну.
— Ми їдемо з Бату-сарая в Білгород, — Добриня не захотів назвати справжньої мети їхньої подорожі. — А зброя в такій далекій дорозі вкрай необхідна — відбиватися від злих людей, полювати.