Горить свіча
Шрифт:
— Передай — спалити все дотла! Не залишати жодної хати! Пощади не давати ні старим, ні малим. Всіх непотрібних нам перебити, дужих — забрати в полон!
Гонець схилив у поклоні голову і миттю помчав по греблі на той бік річки.
— Жадігер! Жадігер! Не роби цього! — гукнув у розпачі Добриня, кидаючись до сотника і хапаючи його за стремено.
— Чому? — витріщився той.
— То моє село! Там мої рідні! Мене убий — їх не чіпай! Жадігер хижо вищірив крупні кінські зуби, уперіщив Добриню гарапником по плечах.
— Як смієш, рабе, заступатися за тих собак? Наша сила — в жорстокості, а ти
Добриня впав, але тут же схопився і, рятуючись від ударів, кинувся до гурту полонеників. Вони розступилися — і довгий Жадігерів гарапник уже не дістав його.
Тим часом Калиновий Кут запалав з чотирьох кінців. Дерев'яні хатини, хліви і клуні, криті очеретом та соломою, спалахнули, як сухе сіно. Серед того пожарища зчинився страшний крик, лемент, виск, що перелетів через луг, через річку — аж до монастиря і різким болем віддався в Добрининому серці. Чуєш? Це ж, здається, кричить мати — і голос її слабне і раптово замовкає, обривається... А ось ніби озивається батько, а потім Ганночка... Вищать діти... По подвір'ю гасають вершники. Над їхніми головами зблискують шаблі і падають вниз, укорочуючи комусь віку... Боже! Що робити? Як і чим їм допомогти? Нічим допомогти, ніяк допомогти...
Добриня охопив голову руками, заплющив очі і, схилившись комусь на груди, беззвучно заридав.
— Не хочу жити! Не хочу бачити цього страшного суду! Цього пекла! Я уб'ю Жадігера!
Він стиснув кулаки і рвонувся, щоб бігти, але міцні руки притримали його.
— Куди? Ти збожеволів? Не встигнеш і кроку зробити, як тобі довбешкою розтрощать черепі Нікому не допоможеш і сам загинеш даремно!
Добриня схилився комусь на плече і крізь сльози глянув на Калиновий Кут.
Бодай був не дивився! Там усе палахкотіло. Отой невеличкий шматочок рідної землі, обмежений з трьох боків болотами, річками та озерами, де він народився, жив і був колись щасливий, тепер вирував морем полум'я. Знизу бухало жовтогаряче, аж малинове пекло, звідки линули голоси болю і відчаю, а зверху клубочився темний дим, що летів у небо, пронизуване червоними іскрами. І все покривалося переможними вигуками нападників, іржанням коней та ревінням нажаханої худоби.
По греблі вели бранців. Їх було небагато. Одягнуті хто в чому встиг вискочити з хатин, простоволосі, обсмалені вогнем, закривавлені, вони впереміш з худобою брели понуро, страдницькими очима оглядаючись назад, на рідне село, що потонуло у вогні.
Добриня намагався впізнати кого-небудь із своїх, але впізнати не міг — ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат. Всі вони здалеку здавалися на одне лице.
Він довго ще на щось сподівався — вдивлявся в кожну постать. Чи нікого не пізнає із своїх? Та нікого не впізнав. Пройшли сусіди — ближчі й дальші, пройшли односельці, а своїх не було, і Добриня зрозумів, що їх уже й не буде. Надія розтанула, випарувалася, як весняний сніг, і він опустив голову, відчувши, як щось важке й холодне налягає йому на плечі...
Так він стояв довго. Дивився услід валці невільників, яку повели до Жорнівського лісу, потім поглянув на Калиновий Кут, що вже догорав. І з його очей бризнули сльози, там тепер димілися чадні згарища, чорніли обгорілі кущі та дерева. Щойно був Калиновий Кут — і не стало його!
Із розпачу його пробудив різкий голос Жадігера:
— Добрине! Де ти? Добрине!
Добриня підвів голову, поправив тверду кангу, що муляла шию, похмуро озвався:
— Я тут!
— Іди лишень сюди, паршивцю! Скажи своїм патлатим шаманам, щоб негайно відчиняли ворота! Інакше і їм те буде, що твоїм землякам! Іди!
В першу мить Добриня хотів було відмовитися виконувати цей мерзенний наказ, щоб Жадігер розкраяв йому шаблею голову, тоді всьому був би швидкий кінець — життю, мукам, горю. Але зразу ж подумав, що в такому випадку смерть рідних залишиться не відомщеною, бо, крім нього, нікому буде відомстити. А душа палахкотіла ненавистю, і серце гриміло в грудях, і руки рвалися до зброї... І він стримався.
— Гаразд, джагуне. Тоді ходімо разом! — сказав глухо. — Найкраще буде, коли ти сам це їм скажеш! Жадігер засопів, засовався в сідлі.
— А ще чого? Щоб пустили стрілу в живіт? Іди сам, коли тобі кажуть!
Добриня поторкав руками кангу.
— То зніми хоча б оцю колодку! Бо й мені незручно, і що подумають обложені! Як-не-як, а я ж, виходить, посол твій!
— Не посол ти мій, а раб! І хай бачать служителі орусутського бога, що їх чекає, якщо не піддадуться мені по власній волі! Іди!
Добриня поколивав до воріт. Скільки разів приходив він сюди, коли був підлітком, — з радістю і цікавістю, бо відкривав тут для себе новий світ, а тепер прийшов ницим рабом, щоб розорити це мирне гніздо, а його мешканців теж завдати в рабство.
Йому перехопило подих, а невидима рука здавила болем горло. Він довго не міг промовити жодного слова.
— Ти хто? І чого тобі треба? — нарешті почулося згори, з брами.
Його не впізнали, і це піддало йому духу.
— Братіє... Це я... Добриня… Мене прислав до вас мунгальський сотник Жадігер... Он він там стоїть... І я хотів би поговорити з ігуменом Яковом.
— Я ігумен Яків, сину. — Із-за дубового заборола показався чорний клобук, насунутий на голову. — 3 чим прислав тебе мунгальський сотник? І як ти, сину, потрапив до нього? Судячи по тому, що на шиї у тебе теліпається бридке мунгальське ярмо, ти став їхнім рабом?
— Отче, ще кілька днів тому я був воїном і захищав Княжу Гору, а тепер ось — бачиш...
— Бачу. Кажи, чого прийшов!
— Жадігер хоче, щоб ви відчинили йому ворота. Ось чого хоче клятий убивця! На ваших очах він сплюндрував, спалив Калиновий Кут, мої всі загинули... А тих, хто залишився, потягнули в неволю.
— Ми бачили, — відповів ігумен. — А далі?
— А далі... Він згоден залишити вам життя, якщо відчините ворота... Але не вірте йому! Не вірте клятому! То все обман! Всі ви станете рабами! Кожному з вас на шию почеплять ось таку канту, як у мене, і довіку вже не бачити вам волі! Краще смерть, ніж таке життя! Обороняйтеся! Їх не багато — всього дві сотні! А ви сидите за міцним частоколом — тож можете протриматися якийсь час і покласти не одного поганина! Тримайтеся!