Горить свіча
Шрифт:
Ігумен перехилився через забороло. Тепер було видно все його обличчя — крупне, заросле довгою бородою. Під рясою випиналися могутні плечі, що так і просилися, щоб на них була надіта кольчуга.
— Сину, — сказав він. — Тепер я бачу, що ти Добриня, той Добриня, якого ми колись знали і якому давали притулок за цими ворітьми!.. Радий бачити тебе такимі Іди до мунгальського сотника і скажи, що ми мирні божі люди і нікого не хочемо чіпати, але якщо хто-не-будь зачепить нас, ми станемо не ченцями, а воїнами! Так і скажи! А тепер — прощай! Бо настає наш смертний час!
Жадігер,
— Взяти приступом і спалити це кубло! І попіл розвіяти по вітру! А шаманів, котрі залишаться живими, забити в колодки і потягти під Киюв! Ми поженемо їх, як биків, у саме пекло бою! І хай там гинуть від рук своїх же!
10
До вечора і всю ніч мунгали довкола монастиря палили багаття, варили м'ясну сорбу з яловичини та конини, їли, а потім розгрібали жар і на гарячій землі вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними кошмами — і від того земля зберігала тепло аж до ранку.
А боголи в цей час працювали під наглядом молодих аратів. При світлі багать звалили кілька сосон, зробили три пороки і підтягнули до монастиря.
Як тільки зійшло сонце, мунгали, поснідавши прямо з котлів підігрітою юшкою, оточили монастир.
— Бийте пороками! — наказав Жадігер, зупиняючись насупроти воріт на віддалі польоту стріли.
Молоді арати гарапниками підняли з землі полонеників, які лише перед світанком прилягли спочити, і погнали до пороків.
— Бийте! Та сильніше, смердючі свині!
Заляскали гарапники. Добрині удар прийшовся по голові та обличчю — на лобі здулася багрово-синя смуга.
Нехотя загупали тарани. Задвигтіли ворота. З-за монастирської стіни виглянули ченці — пустили кілька стріл, але нікого не влучили, бо над пороками лежав товстий настил із жердин.
Кожен удар тарана відгукувався болем у серці Добрині. Ось як трапилося: власними руками йому доводиться допомагати ворогам плюндрувати рідну землю, вбивати своїх людей! І хоч Калиновий Кут був знищений без його найменшого втручання, він не міг позбутися відчуття провини перед рідними, перед земляками. Адже він був не з ними, а з ворогами! Не бився проти нападників, не випив смертну чашу разом з батьком, матір'ю, братами, а з ворожого стану мовчки спостерігав, як вони гинуть під шаблями чужинців, як палахкотить рідна хата і щезає у вогні, може, навіки його дорогий, миліший за все на світі Калиновий Кут!
Він ледве тримався за шкарубку кору тарана. І це відразу помітили наглядачі. Дошкульні удари один за одним посипалися на його голову.
— Проклятий орусут!
Довго і натужно гупали пороки. Тріщало під їхніми ударами старе дерево. Щоб ченці не висовувалися з-за стін, мунгали посипали їх стрілами. Підпалювачі, ставши за вітром, закидали дахи будівель китатським вогнем, і там уже спалахнули ножежі.
Майже одночасно утворилися проломи в стінах і в брамі. В них з вереском кинулися баатури. Недосвідчені в рукопашному бою ченці не змогли стримати їх — і це був початок кривавого кінця Лисівського монастиря. Мунгали убивали ченців списами, шаблями, шокпарами або вражали стрілами.
Тим часом піднявся вітер — і роздмухав пожежу. Вогонь перекинувся на церкву та дзвіницю. Смолисте дерево зашкварчало і спалахнуло, мов солома. Ті з ченців, хто заховався в будівлях, тепер змушені були вибігати надвір, і тут на них накидалися баатури, зчіплювалися в поєдинках.
До обіду монастир перестав існувати. Все, що могло, згоріти, згоріло. Поранених переможці без жалю добили, а живих, уцілілих кинули до гурту полонеників. Серед них був і ігумен Яків.
— Господи, караєш нас за гріхи наші! — перехрестився він і рясою витер на обличчі кров.
Ліва щока його була розсічена вістрям шаблі. Кров стікала на бороду і на рясу, падала червоними краплинами на холодну осінню землю.
Добриня відірвав шмат сорочки — перев'язав рану.
— Тримайся, отче! Загоїться!
— Все в руці Божій... Дякую, сину.
— Так, все в руці Божій, — погодився Добриня, але тут же важко, з болем, ніби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: — Тільки чому та рука така немилосердна до нас?! Чому така важка!
— Не богохульствуй, сину! — застеріг ігумен і поправив на обличчі пов'язку. — Не гніви Всевишнього!
Розділ V
ОБЛОГА КИЄВА
"В літо 6749 (1240). У той же рік прийшов Батий до Києва в силі тяжкій зі многим множеством воїв своїх і оточив місто і обступив силою татарською. І опинилося воно в облозі великій. І став Батий неподалік від нього, а вої його облягли город. І не чути було нічого від скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його та від іржання коней його. І наповнилася земля Руська[74] ворогами..."
І було це напочатку осені року кулкун-іля, тобто року Миші.
1
Добриня оглянувся довкола. Це ж востаннє бачить він свої рідні місця. З Лисівського узвишшя видно далеко — на багато гін.
День був по-осінньому похмурий, вітряний. Сіре небо низько нависло над принишклою землею, над холодним Ірпенем та темними борами. В ньому шугало чорне вороння, і найбільше його зібралося над спаленим Калиновим Кутом. Звідси тягнуло болотяною сирістю, духом крові та свіжими згарищами, що ще подекуди курилися ледь помітними смердючими димами.
У грудях заклекотало, віддалося в серці щемким болем.
"Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подівся?
Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся мені, якщо живий буду, хіба що вві сні чи спогадах, бо тепер тебе вже ніколи не буде, допоки й сонця-світу на землії Тепер на тому місці, де ти красувався серед заростів калини, жовто-зелених рокит та запашних лугів, де не одне літо гасали мої босі дитячі ноженята, куди рвалася звідусюди, де б я не був, моя душа, тепер там пустка, чорні купи попелу та людські трупи, над якими вже опускається на страшну трапезу криклива ненажерлива галич... — Так думав Добриня, востаннє вбираючи в себе красу і жах рідного краю. — Там десь лежать непоховані батько, мати, брати, сестриця Ганночка... Прощайте, мої рідні! Прощайте навіки!"