Горить свіча
Шрифт:
Як легко! Як вільно! То дарма, що вони з Іллею взаперті. У них попереду ще цілий вечір, ціла ніч, і вони щось придумають. А якщо доведеться померти, то помруть достойно — в боротьбі! Іншого кінця Добриня собі не мислив.
Тут грюкнули двері. Не заходячи до приміщення, вартовий поставив просто на підлогу казанок з сорбою.
— Їжте! — і знову засунув засов.
Хлопці переглянулися. Пронесло! Було б гірше, значно гірше, коли б вартовий помітив, що вони звільнилися від пут і колодок.
Вони
Добриня уважно оглянув приміщення. Збудоване добротно, міцно! Смолисті соснові колоди пригнані одна до одної щільно. В єдине вузьке віконце, що тьмяніло під стелею, не пролізти. На горище лазу немає — отже, надвір вийти можна тільки в двері. Вони ж заперті, а за ними — вартовий!
Що ж робити?
Ілля теж нічого не міг придумати. Обидва довго мовчали.
— А знаєш, давай поспимо, — несподівано запропонував Добриня. — До вечора не близько, а спати хочеться...
Ілля не перечив.
Вони знайшли кілька м'яких овечих шкур, що не дуже відгонили тухлятиною, постелили на долівці, лягли і швидко поснули.
Тихо в чинбарні, глухо. Не долітають сюди ні гортанні вигуки монголів, половців, башкирдів, булгар, саксинів та синів інших племен, змушених Батиєм іти з ним у похід, ні кінське іржання, ні рев верблюдів. Не чути і скрадливих кроків вартових за стіною. Все, здавалося, заснуло — спить непробудним сном.
Так би і проспали стомлені полоненики весь вечір і всеньку ніч, та тут раптом десь загавкали, завалували собаки.
Добриня схопився. В чинбарні було темно. Невже ніч?
У грудях тривожно тенькнуло серце. Проспали!
Він штовхнув Іллю під бік.
— Вставай!
І тут же його мозок пронизала несподівана думка: ось хто може змусити вартових відчинити двері — Ілля! Це ж його вони стережуть! На нього їхня надія, бо вони сподіваються, що воєвода Дмитро заради сина відчинить їм ворота міста. А що, коли спробувати?
— Ілля, послухай! — зашепотів він на вухо боярчукові. — Утекти можна лише через двері. Отже, треба вигадати важливу і ймовірну причину, щоб вартові їх відчинили. І я, здається придумав, як це зробити!
— Як?
— Треба сказати їм, що тобі погано, що ти помираєш...
— Ти гадаєш, вони зважать на це?
— Ще й як! Адже тебе вони стережуть, як зіницю ока! Уявляєш, що сказав би завтра охоронцям Менту, коли б ти справді упокоївся? Та він голови їм постинав би! І вони це добре знають! Ось чому я впевнений, що двері вони нам відчинять.
— А тоді що?
— Якщо їх буде двоє чи навіть троє, то ми їх зможемо приголомшити і втекти. Ось тримай! — і Добриня вклав у руки Іллі важку дубову качалку, якою чинбарі розкачують і рівняють вичинені шкіри. — Такою довбешкою не тільки людину, а й вола можна вбити.
— Замашна! — погодився Ілля, виважуючи качалку в руці.
— Якщо добре торохнути, то вважай, що й кінець!
От ми й при зброї. Лише б заманити одного чи двох у чинбарню, а з тим, хто залишиться надворі, теж справимося!
— Ну, що ж — згода!
Вони стали обабіч дверей. Вартових не чути. Поснули чи пішли до хати?
— На допомогу! На допомогу! — раптом голосно заволав Добриня.
З-за дверей відразу ж почувся стривожений голос.
— Що там? Що стряслося?
— Ілля помирає! Син київського воєводи! Швидше! Води!
— Що з ним?
— З'їв щось погане.
— Хай не буде свинею і не жере чого не слід! Почекає до ранку!
— Дурню! Якщо він околіє, то вранці тобі хан Менгу знесе голову!
Вартовий довго мовчав — видно, обмірковував і зважував почуте. Потім вилаявся:
— Прокляття! Хай заберуть вас мангуси! Хай пожеруть вас собаки! — Але важливість звістки, видно, дійшла до нього, бо він зразу ж загукав до свого напарника, що був десь у другому кінці двору: — Хасар! Хасар! Поклич десятника Товлура! Полоненикові погано — помирає! Та бігом мені! Бігом!
Здалеку долинуло важке гупання ніг — якийсь невідомий баатур Хасар побіг будити десятника. Ось, чути, загрюкав він ногами по дощаних сходах ґанку, хряпнув дверима... Потім настала тиша.
Вона тривала зовсім недовго. За стіною чинбарні знову загупало кілька ніг, зчинилося якесь вовтузіння, ніби хтось кого душив, почувся болісний скрик, хрип — і так же раптово все затихло.
Стривожений Ілля стиснув руку Добрині, шепнув:
— Що там?..
— Не знаю... — так же шепотом відповів Добриня.
Тут грюкнув засув — і двері широко розчинилися. В їх отворі стояло кілька темних постатей. Хтось тихо покликав:
— Ілля! Добриня!
Хлопці завмерли. Це було так несподівано, що їм на якусь хвилину відібрало мову. Хто там? Свої? Звідки? Як?
Другий голос прозвучав невпевнено:
— Невже їх тут немає? То де ж вони? Це був Степанів голос — такий характерний, що не впізнати його було неможливо. І Ілля скрикнув радісно:
— Братику! Степане! Невже це ти? Він кинувся надвір до брата, та Добриня, що пильнував також і за хатою, де спала охорона, перехопив його.
— Тихо! Варта йде! Ховайтеся всі сюди! Тікати було пізно. З хати вийшло двоє і попростували прямо до чинбарні, перетинаючи шлях для відступу. Вони відразу помітили б утікачів і зняли тривогу. Тому кияни — а їх було більше десятка — вскочили в чинбарню і причаїлися там.