Господар
Шрифт:
— Слухай, а ти був коли-небудь в Музеї Пам’яті?
— Ми з татом ходили туди якось. І з бабусею. Це інші туди не ходять, а наша вулиця ходить.
— Чому?
— Не знаю. Ми просто інші. Бабуся казала, що ми походимо від Сави. Нас скоро переселять звідси…
— А ти хочеш?
— Ні.
— Чому?
Хлопчик помовчав, а тоді сказав:
— Нас не люблять. Вони поселять мене в один будинок, тата в другий, а маму в третій.
— Це неправда. Не бійся. Ніхто не посміє вас розлучити.
Хлопчик зітхнув.
— Я б запросив вас додому, але тато, коли втомлений, то дуже сердитий. Він
— Гаразд. Слухай! — тут мене осяяло. — А може, це дуже добре, коли всі люди побачать вас і будуть знати, хто ви.
Мені важко було перекласти все це на мову, зрозумілу дитині.
— Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що ми навчимо людей ходити в Музей. Але нас мало. Нас просто розлучать одне з одним. Ви не подумали, коли сказали…
Я почервонів.
— Гаразд, — поважно мовив хлопчик, — Я вам покажу, де зупиняється автобус.
І він сміливо пірнув у темряву.
— Слухай, у вас що, ліхтарів немає?
– Є. Це ви просто так потрапили. Ось тут чекати…
— Може, ти побіжиш?
— Та ні. Хай вони собі удвох побудуть. Не люблю комусь заважати.
Я засміявся і пригорнув хлопчика до себе. Все він знає…
— Сьогодні, ні, завтра я приїду додому, і знаєш, що я там побачу?
— Що? — відізвався Стась.
— Побачу, що там усе побито, потрощено, а вони ж не знають, що найдорожче я завжди ношу при собі!
— Хто?
— Розбійники. Тільки ти не бійся!
— Я розбійників ніколи не боюсь.
Я зняв з шиї медальйон, метал блиснув під заблуканим променем місяця. Хлопець схилився над фотографією.
— Якась дівчина… — розчаровано сказав він.
— Міранда.
– Її що, вкрали розбійники?
— Так.
— Давно?
— Давно.
— Чого ж ви її досі не відібрали в них?
— Я не мав куди її сховати після цього. Можна, я тепер привезу її до тебе?
— Думаю, що можна. Я поговорю з татом.
Я не втримався і поцілував його в розумну голівку.
V. Міранда
Пізно вночі я йшов вулицею до свого дому. Повітря так пахло квітами, аж наморочилося в голові. Мені не вірилось, що годину тому був Центрополіс. Я повернувся інший. Я справді був у Оракула, і він пожалів мене, не напророкував ні смерті, ні самотності, ні горя.
Двері, як я і сподівався, були вибиті. Щось боляче мене кольнуло, наче я втік, залишивши дім напризволяще. Війнуло пусткою. Я потягнувся було до вимикача, але і його не пощадили.
— Гей! — крикнув. — Гей!
Звісно, розбійники давно вже хропіли по своїх ліжках. Був десь ліхтарик. Після довгого вовтузіння в передпокої я таки намацав його на стіні, куди повісив бозна-коли. Поставив ліхтарик на підлогу і почав роздивлятися по кімнаті, оцінюючи нанесені збитки. Все, що можна тільки поламати їхніми пещеними руками, вони поламали; все, що можна було забруднити, вони забруднили. На білій стіні незмивною фарбою наквецяли: «Тітус — імпотент». Таке міг придумати тільки коротун Аст. Вся одіж перетворилась в брудне лахміття… Книжки і оці пам’ятні речі я сховав у саду. Подвір’я вони побоялись чіпати, зате обь рвали всі квіти. Я мав надто гарний настрій, щоб не брати ігобі цього близько до серця, але, коли глянув угору й побачив зафарбовану тією ж незмивною фарбою стелю, в мені усе закипіло. Страшенно закортіло піти до тих мерзотників і добре надавати кожному по пиці. Не було навіть де лягти спати. Я вийшов надвір і сів на сходах. М’яка темрява оповивала сад, тільки з-за моєї спини просочувалося слабке світло ліхтарика. Квіти гостро й задушливо пахли тліном. Ще коли йшов сюди, помітив, що їх повиривано з корінням.
Я сам їх садив весною. Вчитель дав мені насіння. Не знаю, навіщо я їх садив. Тоді я це робив для Міранди. Весною завжди когось очікуєш. Для мене це як божевілля — чекати. Цілими днями я то не виходив з дому, то відбував далекі мандрівки. Мені так хотілось, щоб Міранда чекала мене, як чекала своїх батьків. Мене ніхто ніколи не чекав. Може, це станеться згодом. Досі тільки я потребував когось. Навіть у Міранди це був просто спалах страху. Якби вона мала собаку, то шукала б у нього захисту. Я подумав, що сьогодні не чув, щоб хтось сміявся. Цілий день пробув у великому місті — і не чув сміху. А це ж щось мусить означати?
Мабуть, вчитель охолов до мене, побачивши, що я стаю егоїстом.
Мені потрібна була тільки інформація, котру я мав осмислити на самоті. Я був зверху холодний, а всередині кипів. Слухаючи вчителя, ховав очі, щоб він не спостеріг у них жадібного блиску. А як я ховався з Мірандою! Кам’янів, коли вчитель говорив про неї, як про чужу. Це нестерпно, коли так говорять про людину, яку кохаєш. Вчитель гадав, що Міранда для мене не означає нічого, так собі, дівчинка-сусідка.
Якось ми з учителем проходили повз її дім. Міранда сиділа на сходах і, побачивши мене, крикнула:
«Тітусе!»
І пішла нам назустріч. Вчитель здивовано дивився на нас, бо ми мовчали. Нарешті я зробив кволу спробу познайомити вчителя і Міранду. Вона стояла поміж нас, така маленька, тоненька, піднявши догори личко. Сонце сліпило їй очі, а вона не знала, що робити, така була безпорадна. Вчитель попрохав її відійти в тінь.
Я вперше тоді відчув, що я з Мірандою по одному боці, а вчитель — по другому. Тільки ми знали, що сьогодні ввечері цілуватимемось до запаморочення на килимі, що застеляє всю підлогу в її кімнаті, доки не поснемо, потомлені, не розплітаючи обіймів. Мені страшенно хотілось торкнутись Мірандиної руки бодай кінчиком пальця не чекаючи вечора, але не посмів зробити цього. Це було б надто зухвало. Навмисне весело сказав:
«Ну, ми пішли».
Міранда швидко хитнула головою, не висловивши ні найменшого невдоволення, але нас догнав її голос:
«Тітусе, ти прийдеш до мене ввечері?»
Я перелякано заплющив очі, бо ж учителеві ставало все ясно, і відповів:
«Прийду…»
Що ж мені лишалося сказати?
Через два місяці трапилось оте нещастя. Мені було начхати на всі таємниці, я розплакався перед учителем…
«Їй там буде краще», - сказав він спокійно.
Ми ще не знали тоді причини, я страшенно звинувачував себе і тільки себе. Затуляв вуха, щоб не чути її: «Тітусе!» Можна було змінити її лице, одяг, звички, але тільки не голос. У неї був незвичайний голос.