Господар
Шрифт:
У звіринці Сава іноді видряпувався на дерево, з якого було видно все, що йому хотілось бачити. Якось він там заночував. Неподалік від дерева був невеликий басейн, в якому постійно мокнув бегемот. Сава прокинувся від того, що замерз. Побачив під собою зірки і над собою теж, а він завис між ними, обхопивши руками дерево, котре теж висіло, бо не могло ж воно рости в порожнечі. Хлопчик довго трясся зі страху, то заплющуючи, то розплющуючи очі, доки нарешті не втямив, що це зірки відбиваються у воді. Якби дерево було трохи вище, він побачив би справжні зірки зблизька. Сава притулився щокою до стовбура і заснув. Крізь сон йому вчувалося рикання лева Сильвестра, котрий кожного дня з’їдав ласка. Сава
Хлопцеві подобались усі звірі й усі птахи. Він хотів з ними дружити, як це буває в казках. Годинами Сава сидів перед клітками і, врешті-решт, навчився вгадувати, що зараз зробить пантера, і як погляне на нього їжак, і що означає посіпування лисячого хвоста. Він дізнався багато чого і потай цим гордився. Коли на день народження йому подарували гарно ілюстровану книжку про тварин, він, прочитавши кілька сторінок, заховав її подалі, між непотрібні речі. Сава був розчарований. Виявляється, люди настільки переважають тварин розумом і досконалістю адаптації, що рівності, а значить дружби, ніж ними бути не може. Він розчарувався не лише в книжці, а й у тих, про кого вона була написана. Слава богу, ненадовго. Саві стало байдуже, розумні чи дурні тварини. Він не міг уже без них обійтися. В очах звірів Сава бачив таємницю і чекав, що колись вони відчують до нього довіру. Адже звірі, якщо й роблять щось погане, кусаються, наприклад, то від страху.
Хлопчик не признався, коли його вкусив за руку шакал, котрий, здавалось, спочатку йому симпатизував. Сава розумів, що він надто рано наблизився до цього шакала. Рука не швидко загоїлась, довго боліла. Сава плакав не від болю, а від образи, хоч ображатися на звіра безглуздо: треба тільки вчасно відсмикнути руку.
День у дитинстві дуже довгий. Деякі квіти, що росли на клумбі перед клітками, заплющувались уже тоді, коли сонце тільки-но збиралось сховатись за будинки, а інші так і не спали всю ніч. Думати про життя квітів було дуже приємно, але Саву бентежила їхня мовчазність і нерухомість. Він не знав, що йому робити з квітами: зірвані, вони швидко в’яли, а часу на те, щоб спостерігати, як вони ростуть, хлопець не мав.
У зоопарк приходило багато людей: одні часто, інші вперше і востаннє. Вони всі ніде довго не затримувались, купували собі морозиво і розважались, дражнячи ласків, котрі ходили за ними слідом, ласо позираючи на морозиво. Ласків усе меншало. Деякі з них стали п’яницями. Крутились коло кафе й ресторанів, жалюгідні до сліз створіння з каламутними очима, брудною, зваляною шерстю і підібганими хвостиками.
Ласки були наче діти, котрі швидко переймають вади дорослих. Тотальна операція не торкалась тих ласків, яких прирекло на виродження саме існування їхнє в містах. Через десять років від народження Сави почали вживатись санітарні заходи. Серед ласків поширились інфекційні хвороби, зокрема особлива форма сухот, властива і тваринам, і людям. Це викликало велике занепокоєння серед населення. Ласків, що не втратили здатність зникати, коли їм заманеться, виловлювали спеціальні бригади санітарної охорони, розчепивши сіті між будинками. Сава мав це бачити.
Зараз йому лише вісім років. Після обіду в звіринці він бачить дідуся зі смугастою бородою сиво-чорного кольору, в білому костюмі, навіщось підперезаному білизняним шнурком. Це — художник. Так звуть тих, хто малює картини на папері, полотні або стінах. Цей художник малював квіти, хоч мав би малювати звірів, раз уже приходить у звіринець. Сава соромиться спитати дідуся, чому той підперезується шнурком, чому не малює звірів і де він діває свої картини після того, як намалює. Хлопець так ніколи й не почув відповіді на ці питання, хоч ще довго бачив дідуся зі смугастою бородою, котрий приходив і в сонячні, і в похмурі дні, а в дощ затулявся великою парасолею, вперто малюючи квіти. Вони обоє мали поважні справи в зоопарку і могли пишатися, що не б’ють байдики.
Дідусь був переконаний, що квіти можна малювати все життя, а Сава не міг нічого з собою вдіяти: його, наче магнітом, тягнуло до звірів. Врешті мати повела його в Інститут патології. Він ішов туди, відкопиливши повну нижню губу, з потемнілими від впертості очима. Мати майже силоміць впихала його в парадні двері, погрожуючи, що коли він буде погано поводитись, то тут і лишиться. Але на Саву це не діяло. Лікарі вважали його вже дорослим і не пхали до рук цяцьок, щоб відволікати його увагу від численних експериментів. А мама перед кожними відвідинами примушувала його визубрювати половину шкільного підручника або відгадувати якісь дурні загадки, вважаючи, що це дуже гарно розвиває мислення.
Лікар, який прийняв їх, мав таку суху шкіру, що вона шелестіла, наче папір. Здавалося, в ньому не було ні краплі води і їв він лише черствий хліб. Цей лікар нещодавно захистив дисертацію на тему: «Феномен Сави і деякі питання атрофії інтелекту». Не дивно, що він дуже гарно ставився до Сави та його матері, навіть простягнув хлопцеві руку для вітання, але той ще більше відкопилив губу. Лікар жваво розмовляв з матір’ю про новий фільм, крадькома спостерігаючи за Савою, щоб той не наробив якоїсь шкоди. Сава сидів біля дзеркала і бачив себе в профіль. Вуха в нього палали. Він знав, що, закінчивши базікати, лікар візьметься за його роги, буде торсати і питати, чи не болить, хоч цим має займатися інший лікар. Сухий, паперовий чоловік, робить це навмисно грубо, щоб показати мамі, який Сава поганий, бридкий, недосконалий, схожий більше на ласка, ніж на людину. І мамі буде боляче. Їй набагато краще, коли вона не бачить Саву.
Колись вона залишить його самого і піде до паперового чоловіка, щоб спати з ним в одному ліжку, як спала з батьком. Сава не пам’ятає батька, бо той покинув їх, як тільки побачив, що за дитина в них народилася. Бідна мама! Хай вона йде, куди хоче, тільки не зараз. Сава зіщулився в куточку біля дзеркала. Він удвічі менший за це дзеркало. Він взагалі ще малий. Його не можна залишити самого.
— Він все одно нічого не розуміє! — каже мама.
— Тихше! — притискає палець до сухих вуст лікар. — Мені здається, що з цим малим будете мати багато клопоту.
— Мені й так уже вистачає.
— А саме?
— Він мовчить. Я живу, з дня на день чекаючи вибуху.
«Якого вибуху? — думає хлопець і міркує далі: — Невже ця жінка моя мама? Мене ніби немає тут».
Лікар сміється, хоч зовсім не вміє цього робити. Сава повертає голову, щоб поглянути у вікно. Залягає тиша. Йому видно, як по шибці повзе муха, намагаючись залізти в кімнату. Крил не видно, тільки черевце.
Саві вже нікуди не хочеться. Мухи не лишають на склі слідів, навіть коли їх багато. А Сава лишає, і всі люди лишають, правда, на підлозі або на піску, бо вони надто важкі, щоб ходити по склі. А леви нізащо не стануть дряпатися до кімнати, і коні, і птахи. Сава теж не прийшов би сюди, якби його не змусила мама.
Може, це все потрібно? Мама раніше казала: «Ти хворий, простудив собі голівку, і тому на ній виросли оці кісточки». Вона ніколи не каже «роги», бо вважає, що їх мають лише ласки.
Тепер вона каже, як розсердиться: «Як не будеш мене слухати, то оце в тебе залишиться і виросте до неба».
Саву це аніскілечки не лякає, але перед сном він не забуває подивитися у дзеркало.
— Треба дати йому якусь цяцьку, — зауважує лікар.
— Він і так весь час грається. Бозна-коли вчить уроки…