Господар
Шрифт:
З великими труднощами йому вдалося знайти кімнату, бо бабусі, котрі здавали квартири, жахалися його незвичайного вигляду. Нарешті він найняв квартиру в сліпої жінки, яка відзначалася мовчазністю і любила годувати птахів, котрі зграйками зліталися до її вікна кожного ранку. Сава прокидався від стукоту віконниць і щебету птахів, умивався, готував собі сніданок і йшов до бібліотеки. Він мав за рік підготуватися до вступу в університет. І він вступив до нього:
Сава думав про Еліс. Це була єдина людина, котру він знав, коли їхав сюди. Він не бачив її більше, але сподівався зустріти5 хоч
Якось, гортаючи у перерві між студіями підшивку молодіжного журналу дворічної давності, Сава натрапив на статтю, яка все в ньому перевернула, бо була про нього. Журнал: відзначався несерйозністю і великою популярністю серед молоді, а Сава конче хотів знати, як живуть його ровесники, з якими він навчатиметься в університеті. Це була її стаття.
Витвір студентки-журналістки не довів його до божевілля. Еліс ошюала все, як воно було, не забувши й про поцілунки: «Я хотіла його поцілувати, і мені не сором признатися; в цьому хворобливому бажанні». Чому хворобливому, Сава не міг втямити. «Потім мені стало страшно, що яш мене задушить в обіймах або буде до кінця життя переслідувати своїм коханням. Я весь чає контролювала себе і в потрібний момент, вдавшись до звичних жіночих хитрощів (хай простять мені чоловіки), вислизнула з йото обійміві Частково мої побоювання справдились, я лед& втекла, хоча й погано орієнтувалась в темряви Тепер я жаліюу бо могла мати вірного раба. Хоча ні, Сава — не людина. Він або звір, або бог».
Уночі Сава, обливаючись потом на вузькому ліжкові, відчув сором уже ш за Еліс, а за себе.
Якщо він її зустріне, то не скаже жодного слова, бо вона знову напише гидку статтю, в якій правда так спотворена, що стає нереальною. Саві було нестерпно боляче, як ніколи в житті. «Болить серце», - здогадався він і аж наче зрадів. Тільки в людини болить сердце. А щодо бога… Про бога він не мав зараз сили думати. Всі боги залишились на Землі і, непевно, досі там царюють, бо не захотіли: покидати ту планету.
Він уже дрімав, коли раптом в пам’яті спалахнув ще один спогад. Це було за кілька днів до смерті матері. Він вийшов з її палати і в коридорі, ступивши ледве кілька кроків, несподівано зупинився, вражений криком нестерпного болю. Ноги в Сави затремтіли, він знесилено прихилився до стіни. Він зрозумів, чому мати квапила його йти сьогодні, що означали рясні краплі поту на її чолі й синювата блідість щік. Бідна мама надіялась, що він не ночує її крику…
Сава вибрав біологічний факультет, незважаючи на те, що біологія на той час, після сумнозвісної війни людей з ласками, переживала кризу. Мало того, заняття біологією розцінювалось як виклик суспільству.
Найважче було перемогти острах перед людьми і прийти в університет наприкінці літа, коли починались вступні іспити. Саві чомусь здавалось, що його й на поріг не пустять або не дозволять складати вступних екзаменів.
Після безсонної ночі він ранесенько примчав туди. Місто ще прокидалось, і вулиці були чисті, не засмічені. На своє превелике здивування, Сава побачив, що вхідні двері зачинені. Він не повірив і поторсав їх, щоб пересвідчитись, чи це справді так. «Може, там вихідний день?» — злякався він і озирнувся довкола, чи нема якоїсь таблички. Неподалік, біля урни з сміттям, за ним уже спостерігав поліцейський, а поліцейських Сава чомусь недолюблював, напевно, його відштовхувала жорстокість, регламентована законом.
Сава перетнув дорогу і опинився у невеличкому, геть порожньому парку. Сів на лавку лицем до величезної будівлі. Йому не вірилось, що він дійшов до університету і сьогодні насмілиться переступити його поріг. Пригадав, як дивились на нього іноді люди та як дивився щойно поліцейський, і хлопця пройняло тремтіння. Між його бажаннями і дійсністю була величезна відстань, і саме тому все здавалось йому диким, нереальним, наче він не прожив у цьому місті цілий рік на виручені за будиночок гроші, а тільки-но приїхав, настільки незнайомим був великий сірий будинок з бетону і скла, всередині якого просвічувались зигзаги сходів.
«Саво, — подумав він, — тікай краще звідси, поки не пізно. Тут місце не для таких, як ти».
Нарешті він дочекався і перехожих, і дітей, що граються піском, та сонце піднялось уже так високо, що він міг сподіватися на милість.
Коли він увійшов, то опинився в темряві.
— Ти куди? — помітивши його вагання, спитав суворий швейцар.
— Я вступати збираюсь… — нерішуче сказав Сава.
— Куди?
— На біологічний факультет.
— Третій поверх, ліве крило, кімната 349!
Сава вилетів на третій поверх. Одразу зникли всі вагання. Йому вдалось швидко знайти 349-ту кімнату. На дверях висів папірець: «Прийом документів».
«Он як, — з повагою подумав Сава, — Якби мене не зупинив вахтер, я б, напевне, заблудився». І йому стало так добре, наче це про нього піклуються. В кімнаті за столом сиділа дівчина в окулярах. На обличчі в неї блискавично відбилось хвилювання, змішане з острахом.
— Я студентка, — швидко заговорила вона. — Мене звати Антонія. Невже це ви?!
— Я хочу вступати на біологічний факультет. Ось мої документи.
— Будь ласка! Звичайно! Давайте їх сюди!
Руки в неї тремтіли, коли вона передивлялась Савині папірці.
— Будь ласка, заповніть анкету. А я зараз прийду. Сідайте ось за цей столик. Ручка у вас є?
– Є, - відповів Сава.
— Тільки нікуди не тікайте!
«Даремно я боявся», - подумав хлопець, беручись за роботу.
Ледве встиг він заповнити анкету, як до кімнати увійшов дуже поважний засмаглий чоловік, за ним — дівчина.
Сава підвівся.
— Ось ви який! Богатир! А ми вже не сподівались побачити вас тут. Прекрасний екземпляр… — Тут чоловік заткнувся. — Я — декан біологічного факультету. Так що будемо знайомі. Не дивуйтесь, що я вас знаю. Я знаю вас дуже добре і можу сказати, коли саме прорізався у Сави перший зуб і якого розміру у вас на лівому плечі родимка. Сподіваюсь, вам у нас сподобається. Які книги з біології ви читали?
Сава почав перелічувати, і декан після кожної назви казав «дуже добре».