Господар
Шрифт:
— Я здоровий, — буркнув Сава.
— Ну і ну… — сказав Свейн. — Твою б силу та в мирне русло.
Він, крекчучи, підвівся.
— Може, ти й здоровий, хлопче, але з нервами в тебе не гаразд. Лови!.. — Свейн кинув Саві таблетку, яку вишпортав з бездонних кишень. — Якщо температура не спаде, підеш в ізолятор. Нам не треба тут зарази. Завтра я зроблю бактеріологічний аналіз грунту.
Свейн поплескав Пітера по щоці.
— Всього-на-всього ґуля.
— Рентген… — простогнав той. — Мені дуже кепсько…
— Будь мужчиною! Йди полеж!
Він допоміг йому підвестися. Сава провів рукою по лобі. Відчув у всьому тілі втому і змушений був сісти в крісло.
«Напевно, в радіорубку, — подумав Сава. — Нас виженуть звідси. Нехай…»
Але куди він піде після повернення на Ерідан і до кого…
Очі самі собою злипались. Треба поміряти температуру. Сава відчув на плечі важку руку Свейна.
— Може, підемо спати? — запропонував той.
В ізоляторі їх протримали три дні. Там все було м’яке, наче створене для буйних хворощів. І жодного вікна, один безшумний вентилятор. Налютувавшись, хлопці лягли на свої ліжка й втупились у стелю. Приходив Свейн. приносив їм їсти, питав, як здоров’ячко. Анастас тягнувся рукою до книжки, але лікар спритно ухилявся. Так само спритно він ухилявся від бесіди про те, що відбувається назовні.
— Він мститься за ту бійку, — казав Анастас, — Він не має права так поводитися з хворими. Це все так нагадує сімейні сцени, аж недобре робиться. Моя мати, коли сердиться, звісно, виконує всі материнські обов’язки, готує їсти, пере, але на мене не звертає уваги, наче я недоумкуватий. Але ж вона жінка, а жінки незрозумілі. Скільки разів я казав їй; «Якого біса ти зі мною панькаеніся, я ж не маленький?» Ти мене чуєш, Саво?
— Чую. Твоя мати — чудова жінка.
— Мені знаєш що здається, Саво? Нас будуть тут терпіти, що б ми не робили. І знаєш чому?
— Чому?
— Тому, що ми тут зв’язані усі один з одним. Це просто таке місце, така планета. Одна людина тут пропаде, не виживе. Коли нас кілька, ми вже сила. Не сума сил, а сила. Ти мене розумієш?
— Ти хотів сказати «один організм»?
— Щось таке. У всякому разі, не стадо, як на нашій рідній планеті, де виживає сильніший. Ми повинні або всі вижити, або всі загинути.
— А Мейсі, Арвід?
— Тут не обійшлося без нечистої сили. Я ж казав, їх хтось покликав. Це трапилося б і з іншими, але вони вчасно втекли з Селії.
Сава промовчав. Слова Анастаса не зовсім його переконали.
— Мене хвилює тільки одна річ, — сказав Сава. — Чи вдасться нам щось зробити, чи ми тільки будемо вдавати, що займаємось серйозними справами.
— Ти маєш рацію, Саво. Весь суспільний устрій проти нас. Ми тут для декорації. Інші експедиції, які тут працюють, в тисячу разів краще обладнані, бо вони не цікавляться ласками й черв’яками. Ось побачиш, що вони тут набудують пізніше! Ми тут тимчасові охоронці флори і фауни.
— Які з нас охоронці! — буркнув Сава. — Охороняємо каміння й глину. Просто дивом буде, якщо на цій планеті лишився хоч один живий ласк.
— Треба було з собою привезти! — розсердився Анастас, але Сава уже не чув цього. Йому солодко защеміло в грудях. А що, коли їх завтра випустять з ізолятора і вони побіжать до колодязя і побачать перші паростки зелені.
Взагалі, це була дурна затія — експедиція біологів, на? Селію. Їм заборонялось покидати станцію в радіусі більш як п’ятдесят кілометрів. Ще в університеті Сава наївно вірив, ніби ласків на Селії доглядають спеціалісти, котрі дбають за них. Мільйони людей теж вірили в це.
Питання суспільної ієрархії мало обходило Саву. Він знову ж таки вірив, що людина може досягнути того, чого вона прагне. І вірив у це до кінця життя. Його нелукава душа не зазнавала ні запаморочливих злетів, ні жахливих падінь, Сава піднімав той камінь, яким його вдарили, і роздивлявся так довго, що забував про біль.
В такому місці люди швидко звикають одне до одного. Хлопець тішився з того, що має справжнього друга, що Неоптолем лає його без злоби, а Свейн дбає про здоров’я, навіть Пітер не відмовиться допомогти. Це справді була сім’я, тільки Анастас мав трохи інше уявлення про неї. В сім’ї точаться свої війни, є свої перемоги й поразки. Іноді Сава мало не зі слізьми на очах дякував долі, що він на оцій убогій землі вперше пожив у людському теплі. Ще більше гнітила його думка про повернення назад.
Трава зійшла нескоро, але все-таки зійшла, незважаючи на холодні ночі й гарячі дні. Сава трусився над кожним паростком, обгородив шматок землі й мріяв дочекатись насіння, яке буде ще стійкіше. Анастас сміявся, що Сава невдовзі стане вегетаріанцем, їстиме траву й зможе вижити на Селії, де інші померли б з голоду.
Слава богу, ніхто не хворів. Експедиція зібрала вбогий гербарій, колекцію комах і видобула з грунту справжніх черв’яків. Є життя на Селії. Вона не мертва, її не можна перетворити на звалище чи ракетний полігон. Неоптолем марив про озера на півночі, ріки. Який жаль, що їм трапилась така пустельна місцина! Ще трохи — й Неоптолем відважився б на авантюру: податися в глиб степу хоча б на двісті кілометрів, наскільки дозволить наявний транспорт, невеликий всюдихід. Неоптолем мав досить здорового глузду, але коли думав про мандрівку, то в нього свербіли п’яти. Раз на п’ять днів він дозволяв собі відлучатися зі станції, гасаючи на всюдиході. Повертався увечері, заморений, мокрий від поту, і мовчки розкладав у вітальні на столі знайдені скарби: новий вид комах, камінці, як йому здавалось, органічного походження, проби грунту. Одного разу він приніс квітку з крихітними білими пелюстками, зовсім мало схожу на квітку, але, боже, як вони тішилися! Неоптолем від радості ходив червоний і розмовляв так голосно, що Свейн пішов раніше спати, не дочитавши книжки.
Невдовзі з’явились клопоти. До них мали приїхати гості: геологічна експедиція з найближчої станції, за п’ятсот кілометрів звідси. Це була давня традиція, свято з бенкетом, дружніми розмовами і таким іншим.
За три дні до прибуття гостей Неоптолем ганяв своїх підлеглих, як тільки вмів, і сам працював до сьомого поту. Треба було подбати і про нічліг, і про їжу, і про вино. Сава зробив нову огорожу для поля, пофарбував її у такий любий його серцю зелений колір. Свейн перемив увесь наявний посуд і тримав його напоготові. Анастас вголос мріяв про дивовижні пиріжки з ягодами, які пекла його мама, але, на жаль, не мав достатнього вміння, щоб втілити мрію в життя. Якось само собою обов’язки кухаря перейшли на Саву, котрий умудрився з консервів зробити кілька пікантних салатів. Йому до вподоби була хатня робота, бо нею він займався з давніх-давен. Пітер сумно прибирав на дворі, а потів згріб усе сміття докупи і підпалив. Вони вперше за два місяці побачили живий вогонь.
Анастас із Свейном вели безконечні розмови про майбутній бенкет.
— Еге, — казав Анастас. — Вони сюди так рвуться, бо думають, що в біологів завжди є якась живність, придатна на печеню!
— Мариноване м’ясо теж непогане, — ковтав слину Свейн. — Особливо коли полити його фруктовим соком. Цю справу я візьму на себе. Не доручу Саві.
— А випивки вистачить?
— Авжеж. Я зробив ревізію. В Неоптолема теж є власні припаси. Він їх витягне, коли припече. Крім того, є прекрасний чистий спирт з моєї аптеки…