Господар
Шрифт:
Сава надумав побудувати щось на зразок дамби; втім, він не дуже вірив, що загорода з каміння здатна зупинити воду.
Навесні повернулось 750 ласків. Це з 1085. Якщо так триватиме далі, вони вимруть зовсім.
Сава квапився засіяти поле. Ні про що інше він не дбав. Йому вдалося запрягти ласків у плуг — вони одразу зрозуміли, що від них вимагається. Піт котився з Сави струмками, він майже голий ходив за плугом і ночами не міг заснути, бо пекла спина й боліли руки, а вставати треба було з першими променями соиця.
Його
Але й ці пекельні дні нарешті скінчились. В добре прогріту землю лягла городина. Салат підріс сам, виткнулась цибуля. Можна було сяк-так перебитись.
Найбільшою приємністю для нього було купання в річці. Сава купався і взимку, але це нагадувало скоріше потребу, ніж розкіш. За цей час в нього виросла чорна велика борода. Йому було трохи лячно дивитись в дзеркалої таким старим він собі здавався.
Треба було подбати про ще один будинок-зимівлю. Сава примітив місце, де той мав стояти: значно далі від річки, куди не могла досягти навіть найбільша повінь; він прив’язав ласок шлеями до каміння, і ті перетягали їх до місця будівництва. Місцина була нерівна. Сава викопав заглибину під фундамент і вже збирався наступного дня укладати каміння…
Він був на тій прегарній галявині між скель ранньою весною, коли трава тільки проростала, посидів трохи на камені, нагрітому сонцем. Пообіцяв собі прийти пізніше, коли з’являться перші квіти. Для них у Сави був гарний маленький глечик із всюдихода. У ньому він звичайно тримав воду. Він страшенно шкодував, що не має насіння квітів. Квіти завжди нагадували йому ті, що росли колись біля його дому.
Сава знову прийшов на те місце. Він не зразу побачив її. Великий камінь закривав прохід до галявини, і спершу треба було його обійти.
Вона сиділа в траві, повернута до нього спиною. Сава бачив тільки довжелезне мідне волосся і клапоть темно-синьої сукні.
Скільки він стояв отак, приголомшений, Сава не пам’ятав. Його наче паралізувало; він не міг з себе вичавити ні звуку, та й не знав, чи варто, щоб його бачили.
Нарешті дівчина ворухнула волоссям і обернулася. Саме такою Сава її й уявляв.
— Тебе так довго не було, я чекаю вже другий тиждень… — сказала вона буденно.
— Я мав багато роботи, — так само буденно відповів Сава, і голос його затремтів.
Налетів вихор вітру, який бозна-звідки взявся.
— Мене звати Вітерниця! — посміхнулась вона і попросила когось: — Ще трохи вітру!
— Звідки… ти взялася?
— Не знаю. Звідки береться вітер? І куди він зникає?
— Не зникай, тільки не зникай.
— Я ще трохи побуду. Я принесу тобі щастя. В тебе вродить хліб, капуста й картопля, виросте сад, ласки матимуть що їсти взимку. Чи ти скажеш, що сам це зможеш? Без мене?
— Сам не зможу, — признався Сава. — Ти дуже гарна…
— Я боялась, що ти не прийдеш… Тягатимеш оте каміння, не думаючи про мене. Ти ж тільки зрідка про мене думав?
— Так. Якби я думав про тебе весь час, то давно б збожеволів. Ти на мене не сердишся?
Дівчина посміхнулась. Вона підвелась, і Сава побачив, що вона в довгій сукні, а коса стелеться по землі. Його захопив вихор вітру, який одразу знявся довкола них, вітер, що був лише на Ерідані.
— Ти з Ерідана, правда?
— Якщо тобі це подобається, то я можу бути й з Ерідана.
— Мені так легко дихати. Це все ти.
— Знаєш, що мене найбільше турбує? — відверто глянула на нього Вітерниця. — Те, що я тобі видаюся не живою істотою, а якимось привидом. З’явилася так несподівано… Для мене це не є несподіванкою, але що б ти не говорив зараз, я для тебе нереальна. Я тут сиділа і думала: а якщо я тобі раптом не сподобаюся…
— Хіба ти можеш не сподобатися? Ти трішки почекай — і я звикну до тебе.
— Скажи, а тобі було дуже важко тут самому?
— Я думав, ти все знаєш.
— Звідки ж я можу знати? — здивувалась Вітерниця. — Звідки я можу знати? Я можу лише здогадуватися.
— Я тобі розповім усе пізніше, а то зараз в голові казна-що робиться…
— Але ти теж не питай мене нічого.
— Я заберу тебе з собою!
— Не треба.
Сава не наполягав, бо куди б він її привів? У незграбну хижку, довкола якої нема жодного деревця?
— Не журись… Всьому є час. — Вона боязко торкнулась Савиної руки. — Я знаю, що я поспішила. Мені слід було прийти до тебе пізніше.
Губи в неї затремтіли. Сава мовчав.
— Ну, я піду…
Дівчина ворухнулась і глянула кудись убік.
— Нікуди ти не підеш!
— Піду!
Вітерниця заплакала. Сава обняв її за плечі:
— Вибач мені, вибач…
Він цілував їй руки, геть не тямлячись від розпачу.
— Але ж я все одно піду…
— Господи! — не витримав Сава. — Не говори цього слова, бо в мене розірветься серце!
Три дні й три ночі Сава не випускав її з обіймів. Вони засинали на мить, і знову все починалось спочатку. Не було ні сонця, ні зірок, ні хмар, світ увесь розчинився в їхній плоті. Не було думок, лише невгамовна спрага. Не було ні Сави, ні Вітерниці, лише одна істота, вщерть переповнена радістю і ніжністю. Всі жінки і всі чоловіки на світі перелились в цю істоту, мовчазну і прекрасну.
Четвертого дня, ополудні, вони знову стали Вітерницею і Савою. Сава побачив, як втомилась його кохана, стала аж наче прозорішою. Він приніс їй в долонях води і нарвав для неї ягід.
Навколо піднімалась прим’ята трава.
— Я дуже втомилась, — сказала Вітерниця, коли Сава провів пальцем по її руці. — Залиш мене саму. Я ще повернусь. Я тобі обіцяю. Клянусь…
Вона заплакала.
— Бідненька… — сказав Сава. — Це я тебе замучив…
Він поцілував її.
— Я прийду завтра.