Господар
Шрифт:
Таким був мій сон. Звідкись з’явилось передчуття, що я втечу звідси, хоч це й неможливо і означає мало не смерть. Мабуть, я підсвідомо бажав смерті. Ця думка прийшла до мене, коли я вмивався. Крижана вода наче збудила мене від того сну, який тривав уже два місяці. Не так пригнічувала тяжка, виснажлива праця, як її безглуздість, піднесена до рангу необхідності. Через кілька хвилин бажання втечі було затоптане сотнями ніг, що тупотіли до їдальні. Однак я вважав себе приреченим. Варто було з’явитись якомусь задумові, і я ставав його рабом.
Сьорбаючи рідку юшку (новачки отримували її в останню чергу),
Врешті-решт, всі ці милі фантазії топляться в мисці з їжею. Ми, наче собаки, прив’язані до своїх будок на віки вічні. Аж після смерті з нас знімають ланцюга, але то невелика втіха. Зараз ми молоді психи, веселі й довірливі. Сподіваємось, що через два роки все це скінчиться. Якщо хтось з нас вислужиться перед начальством і отримає відпустку, то ми передамо через нього великий привіт усім друзям, не турбуючись, довезе він їх чи ні. Ми розпитаємо його, як там море, як ліси й міста і яка музика наймодніша. Нам здасться, що, якби ми були там, світ виглядав би з нами веселіший.
Сава, певно, теж тужив за лісом і морем, за квітами. Тільки для нього справжнє зло почалось і скінчилось на Ерідані, а в нас — тут. Сава пасував до цієї суворої планети. Клянусь, що у нього засвербіли руки, коли він вперше ступив на висхлу землю. Він одразу почав по-хазяйськи міркувати, як навести на ній лад.
Я б не зміг отак, хоча й не думав, що Сава належить лише минулому.
Якось я прочитав книжку під назвою «Утопізм і майбутнє». Врізалась в пам’ять думка про те, що утопія (гуманна) цінна уже тим, що її не можна опошлити, доки не спробувати реалізувати в життя, бо люди, які її створюють, наївні, наче діти. Утопія — це щось на зразок картини, яка висить на стіні і викликає різні тлумачення, але по-справжньому її розуміє лише автор.
Перш ніж потрапити сюди, я поїхав у Центрополіс. Знову. Уже не мав на меті відвідати Оракула. Те, що я мусив знати, я вже взнав. Я приїхав, щоб піти в Музей і підтвердити здогад щодо смерті культури. Людство на Ерідані не зробило ніякого духовного поступу. Воно лише створювало власний добробут. Сотні разів мені про це казав Альберт, але я хотів сам знайти корінь зла. Адже й на Землі колись відбувалось переселення народів, які на нові місця приносили культуру, нав’язували її аборигенам — і далі розвивали. Правда, вони не втрачали землю під ногами в буквальному розумінні слова, одначе цей факт не міг мати вирішального значення. Були випадки, коли труднощі існування гальмували культуру, спричиняли до виродження духовності. На Ерідані все було навпаки: щедра природа, яка давала все, не беручи нічого взамін. Вона не сприяла загартуванню, не викувала нову расу.
Набудували міст, настачили хліба й видовищ — утопія майже здійснилась. Ми близькі до її завершення. А що ж далі?
Я впевнений, що не дійде до виродження, як твердив Альберт. Хоч яблуко гниє, всередині залишаються здорові зернята. Я не мав би підстав так вважати, якби не зустрічав людей, котрі несли в собі стурбованість і неспокій і були милосердні до цього світу, хоч він їх і карав нещадно. Щоб не зникнути остаточно, треба все життя шукати цих людей.
Найгидкіше відчувати власне безсилля. Бачити, що діється навколо, і підкорятись йому.
Наші тактичні заняття нагадують дитячу гру. Але на Ерідані ця гра вилізе боком. Спочатку нерухомі мішені, потім рухомі, а вже потім живі. Це — на Ерідані.
Я, звісно, шкодую, що не відкрутився від служби. Міг же ненароком зламати собі ногу чи захворіти. Подібні думки виникають завжди запізно. Тоді ж я був навіть радий зміні.
Переселитись на планету, де Сава провів більшу частину свого життя, побачити сад, який він посадив. У душі я не вірив, що його немає. Скільки разів мені він снився, хоча по снах можна вгадувати або минуле, або майбутнє. Тільки не те, що є насправді.
І на Ерідані можна було кудись втекти. Після смерті Міранди все втратило для мене сенс. Чи варто було ховатись у хащі самому? Самому збирати хмиз для багаття, готувати для себе їжу, прибирати житло? Для кого я мав це робити? Для себе не хотілось.
Сава мав для кого жити і про кого піклуватись. Землі я не знаю зовсім і ніколи не взнаю, які там були люди. Я знаю лише одного землянина — Саву. Ті картини, скульптури з Музею стали для мене недосяжним зразком краси й досконалості, викликаючи боязку заздрість, наче творили їх боги. Справжні творці — завжди боги. Лише жінка, яка народжує, чимось наближається до вищої творчості. Прадавні митці вміли знаходити цю таємницю в жіночих обличчях. Навіть моя мати позначена цією святістю, коли, розмовляючи зі мною, пильно слідкує за кожним рухом п’ятирічного сина, мого брата. Невже вона колись дивилась так на мене?!
Батьки прийшли провести мене на Селію. Привітались одне з одним спокійно, як і належить. Слава богу, не привели своїх дітей, а то я б зовсім розгубився. Я намагався поводитись так, наче ніколи з ними не розлучався, остерігаючись тільки серйозної розмови. Мати трохи постаріла, але вдягнулась якнайкраще, щоб справити враження на мого батька. Вони так захопились змаганням між собою, що не помітили, як я почав глузливо посміхатися.
— Напиши мені одразу ж! — похопилась мати.
— Добре, — сказав я, хоч, звісно, не збирався писати їй жодного рядка.
Батько сказав:
— Будь мужчиною!
Він ніколи не служив у війську. В роки його молодості цього ще не встигли вигадати.
— Ти такий худий… — кинув батько камінець в бік матері. — А в дитинстві був наче опецьок.
— Росту! — здвигнув я плечима, й очі матері потепліли.
Вона обняла мене і поцілувала. Якраз вчасно, бо нам наказали закінчувати прощання і вийти за бар’єр, де чекали автобуси, що мали нас відвезти до космодрому.
Я помітив, як востаннє злились в поцілунку хлопець та дівчина і як та дівчина невтішно заплакала на грудях якоїсь жінки, певно матері коханого.
Аж тоді в мені щось здригнулось, і я злякався. Пошукав оЗима батьків, але вже не зміг знайти їх в строкатому натовпі.
Подорож мала бути далекою. Якраз заходило сонце. Шлях нам освітлюватимуть зорі. Тяжіння Ерідана не відпускало нас, а коли відпустило, то настала неймовірна полегкість, якої, мабуть, ніколи не відчували птахи, бо не здіймалися так високо. Можна було витерти піт і розпростати досі наче свинцем налите тіло.
…Дні минають. Холоднішає, особливо нестерпно вранці. Скоро зима. Тільки весною можна звідси втекти, коли почнуться дощі і на короткий час оживе пустеля.