Господар
Шрифт:
— Найприкріше, що нема ні жінок, ні музики.
— А магнітофон?
— Це ще не музика.
— Сава грає на сопілці.
— На стільки душ потрібна добряча труба.
– Їх теж п’ятеро?
— Та ні, семеро. Дванадцять чоловік. Ліжок десять. Двох покладемо в ізоляторі…
— Ми з Савою можемо піти в ізолятор.
— Що, сподобалося? О, ледь не забув! Ходіть-но усі сюди! Потрібне щось оригінальне, сюрприз. Дозволяю подумати до завтра. Переможцеві — приз, пляшка шампанського!
— О, тоді я теж подумаю! — сказав, потираючи руки,
Переможцем виявився Пітер. Серед різного мотлоху він знайшов досить велику повітряну кулю. Наповнена газом, прив’язана мотузкою і прегарно розмальована, вона надала станції святкового вигляду і була добре видна з вертольота, котрим прилетіли гості.
— Живуть же люди… — заздрісно зітхнув Неоптолем. — А ми їздимо на допотопній таратайці.
— Так то ж геологи! — з притиском сказав Анастас, аж Сава занепокоєно глянув на нього.
Оранжевий вертоліт приземлився метрів за сто від станції. Сава стояв на ґанку й дивився, як один за одним з його черева виходили чужі чоловіки. В нього знову з’явився острах перед незнайомими людьми.
Невдовзі він переконався, що тим людям немає до них ніякого діла, хоча вони й заглянули усюди після церемонії знайомства. Щось дивне з’явилось на їхніх обличчях, коли вони побачили зелену траву, дбайливо обгороджену.
— Це все наш Сава! Це його ідея! — казав Неоптолем, і Сава не знав, куди йому подітися з ніяковості, бо очі прибульців найчастіше спинялися саме на ньому.
— У нас на станції є невелика оранжерея, — сказав найбалакучіший з прибульців, очевидно, найголовніший, бо ходив поруч з Неоптолемом. — Овочі, фрукти, навіть квіти. Ми вам дещо привезли в подарунок…
— Так це оранжерея! — похопився Анастас- А в нас росте під відкритим небом.
— Мені здається, хоч я й не спеціаліст, що оранжереї більш перспективні.
— Сава посіяв і пшеницю… На тім розмова скінчилася.
Неоптолемові аж свербіло від нетерплячки нарешті сісти за стіл і почати обмін інформацією. Він покладав багато надій на гостей, сподіваючись, що ті, хоча це й заборонено, зможуть дещо розповісти про свою місцевість, де клімат був трохи м’якший. З цією метою він тримав у власній шафці кільканадцять пляшок винця.
Анастас полінувався зазирнути йому в душу й іронізував над Неоптолемовою запобігливістю.
— Небагато живете… — сказав той, що мав чорні вуса. — Поскупились вам на обладунок. Ми собі навіть басейн спорудили. Тяжкої роботи не маємо, все механізовано, але, як напечешся на сонці, то кортить поплавати. Справи йдуть краще, коли маєш сякий-такий комфорт.
— У вас дощ буває? — спитав Неоптолем.
— Уже півроку нема… — з жалем розвів руками гість.
— А нам через дощ спокою нема! — лукаво блиснув очима Анастас- Минулого тижня лило день і нlbч. Ми вже ковчег почали будувати, аж воно перестало.
— Невже? — ввічливо здивувався той. — Де ж поділась вода?
— Випарувалась!
— Він жартує, - встряв Неоптолем. — Дощу не було ще, але барометр починає рухатися.
— Ми точно не знаємо, але планета неспокійна.
Сава здригнувся від цих слів, наче йшлося про живу істоту.
— Що ж, будемо їсти і пити, дорогі гості! — обірвав мовчанку Неоптолем. — Хлопці тут усе самі готували, мене до кухні не підпускали, так що прошу вибачити, коли щось не так…
З усіх балачок, що велися при гостині, Неоптолем мало що вивідав і під кінець махнув на все рукою. Заговорили про жінок, обурюючись, що тих не пускають на Селію.
— Я от міркую так, — заявив Свейн, котрий вважав себе великим джиґуном. — Я от так міркую!
Словом, справа не в їхній тендітності. Жінки — живучі істоти. Якщо вони тут приживуться, звідси їх ніякий дідько не викурить. Лише зайвий клопіт. Вони забажають крамниць, оранжерей, а там іще шкіл або й театрів. Це — невигідно. Давайте вип’ємо за чоловічу планету Селію.
«Господи, — подумав Сава. — Які ми вбогі порівняно з ними і як вони зневажають нас за це!»
Він пошукав очима Анастаса. Той у кутку гаряче сперечався з гостем.
«Я йому не потрібний, — подумав Сава. — Може, я заздрю, бо не здатний на більше? Я ганебно отупів. Мене нудить від біології. На цій мертвій планеті нічого, крім трави, не виросло і нічого, крім черв’яків, не народиться».
Він тихо вийшов надвір, ледь не задихнувшись від пекучого холоду.
Він помітив білу тінь, що ковзнула біля вертольота, і подумав: «Галюцинації».
— Галюцинації, кажеш? — поплескав Свейна по плечу гість. — У нас не буває галюцинацій. Ми спимо як убиті!
Справді, краще заснути. Сава дивився на веселу компанію, спершись на одвірок.
— Гей, Саво! — гукнули до нього. — Хочеш, візьмемо тебе з собою? Ти дуже гарно вписуєшся в пейзаж. Будеш у нас за аборигена…
— Не хочу! — відрізав Сава, — Не хочу ні вашої оранжереї, ні вашого басейну, ні вашого міцного сну!
«Де Анастас?»
— Візьміть мене! — почув Сава голос приятеля. — Я зберу гербарій, а може, десь зловлю щура вам до супу.
«Молодець! — вирішив Сава. — Так їм і треба!» Кожне слово, почуте ним, виростало до розміру поїзда, який, гуркочучи, нахвалявся розчавити кожного, кого здибає на шляху.
— Ми не продаємося! — сказав він, і це було вже зайве як на гостинних господарів.
Він одразу це зрозумів і вийшов.
Біля туалету наштовхнувся на гостя, котрий застібав штани.
— Які гарні ріжки! — сказав той.
— Авжеж, — чемно відповів Сава, нахиливши голову, буцнув його просто в живіт і, не слухаючи лементу, подався в ізолятор.
Через тиждень Неоптолем сів у всюдихід і подався в степ, як завжди, віддавши необхідні розпорядження. Вони чекали його увечері, потім уночі. А потім пройшов ще один день і минула ще одна ніч. Нарешті радист Пітер зв’язався з усіма станціями на Селії. Неоптолем зник. З Ерідана передали, щоб усі залишались на своїх місцях і не вдавались до розшуків. Найближчим часом прийде допомога.