Готується вбивство (на украинском языке)
Шрифт:
Не кваплячись, вiдклав виделку, нащось поглянув навкруг, немов хотiв видивитися когось.
– Це не так просто, Василю Кириловичу, - зауважив.
– Але усе скоро з'ясується. Скоро, скоро, - повторив вiн, миттєво обвiвши поглядом присутнiх: хто як реагує на його слова?
Оля полегшено зiтхнула i ледь чутно прошепотiла:
– Слава богу!
Голодний Петро сьорбав борщ, не пiдводячи голови. Тiльки Лiда запитливо глянула на нього, певно, її здивувала така тверда вiдповiдь Коваля. Дмитро Iванович перехопив цей погляд. Вiн i ранiше помiчав, що його поява у Виселках чомусь
– А на кого ж ви думаєте?
– спитав Петро, вiдриваючись вiд тарiлки.
– Отакої!
– скривилася Лiда до чоловiка.
– Вiдразу тобi й скажуть, щоб ти пiд чаркою розплескав усьому свiтовi.
Уражений її словами i тоном, Петро мляво огризнувся:
– Що, й спитати не можна?
– Звичайно, можна, - заспокоїв його полковник.
– Але справа у тому, Петре Кириловичу, що я й сам поки що не знаю.
– То це значить, все-таки довго, а не "скоро, скоро", - схопилася Оля, i на обличчя її набiгла хмарка.
– Нi, недовго, - запевнив Коваль.
– Недовго... Сьогоднi не знаю, а взавтра, дивись, i знатиму.
Лiда хмикнула.
– Та не завдавайте собi мороки, Дмитре Iвановичу, - заблагав старший Пiдпригорщук.
– їй-богу, менi незручно, що таке сколотилося... А воно ж дурниця!
– А якщо не дурниця?
– з викликом спитала Лiдiя Антонiвна.
– Однаково я нiкого не боюсь, Лiдо, - з притиском вiдповiв дiвер.
– А ви, Дмитре Iвановичу, вiдпочивайте, прошу вас. Годi з тим розшуком, для нас велика честь, що ви живете у нас... У Виселках, - усмiхнувся, - якось уже взнали, якого знаменитого маємо гостя... Пустили чутку, що забираєте ви мене у мiлiцiю працювати на високу посаду... Смiх, та й годi!
Коваль теж посмiхнувся:
– А чого ж!..
– Так що вiдпочивайте - i все. Ось у суботу вiдкривається полювання на качок, я вже вам обiцяв - попрошу у когось, хто не йтиме з ночi, рушницю - i наб'ємо качок... Це справа веселiша, нiж якiсь там дурнi записки!
– Значить, будете iндетен... тьху, язик зламати можна, - тобто слiди визначати отiєю штукою, - Петро кивнув на хату, маючи на увазi слiдчий чемоданчик, який там стояв.
– Так, так, - пiдтвердив полковник.
– Це справа нескладна. Порiвняємо вiдбитки пальцiв на записцi з вiдбитками тих, кого пiдозрюємо... Це зветься iдентифiкацiєю, а наука - дактилоскопiєю. На пучках пальцiв у кожної людини є вiзерунок рельєфних лiнiй, властивий тiльки їй...
– Це вiдомо, - сказала Лiда.
– I дуже просто, якщо б ви знали, кого пiдозрювати. А ви кажете, що й самi досi не вiдаєте... Хiба що усi Виселки будете перевiряти... А цього, певно, не можна робити...
– Звичайно, не будемо турбувати цiлi Виселки, хiба що кiлькох чоловiк, - вiдповiв Коваль.
– Та й вiдбитки їхнi у нас уже є.
Лiда знову недовiрливо хмикнула.
– Скажiть, сюди, до вас, нiхто учора не приходив, якiсь знайомi, у справах тощо?
– звертаючись до всiх, спитав полковник.
– Наче нiхто, - здвигнула плечима Лiдiя Антонiвна.
– Як нiхто?!
– скрикнула Оля.
– Що ти кажеш, Лiдо! Ти була у правлiннi, на роботi, i
– Ковтун?
– Дмитро Iванович насторожився. Здається, таки без сторонньої особи iсторiя iз запискою не обiйшлася. Знову уявив собi того хвацького чорнявого господаря рудих "Жигулiв".
– А чого приходив?
– спитав Пiдпригорщука.
– Ет!
– махнув рукою Василь.
– Просився, щоб простив, не передав протоколу про крадiжку зерна дiльничному... Вибачався, що вдарив...
– Ну, а ви?
– Що я? Я, Дмитре Iвановичу, не раз жалiв його... А вiн своїх звичок не кидає... Правду сказати, i цього, разу жаль стало. Думаю, молодий, потрапить за грати, зв'яжеться з рецидивiстами i занапастить життя... Та вiн менi став десятки тицяти... Купувати. "Вiзьми" та й "вiзьми"! "На дружбу". Таке мене зло узяло! Мало не влiпив межi очi!..
– А я дав би!
– буркнув Петро.
– Та так, щоб надовго запам'ятав. Це було б йому i суд, i право.
– Вiн i так з вулицi кричав Василевi: "Начувайся!" - захищала чоловiка Оля, видно було, що молодого Ковтуна вона найбiльше боялася.
– Коли це сталося?
– спитав полковник.
– О котрiй годинi?
– Десь пiд обiд. Я була вихiдною, поралася вдома, а вiн прителiпався: дай йому Василя, i все!
– П'яний?
– Трохи пiд газом, - пiдтвердив Пiдпригорщук.
– Кажу. "Василя немає, на роботi", - говорила далi Оля.
– А йому хоч з кишенi вийми. Сiв отут, на лавi, i не йде. "Я, - каже, почекаю".
– "Та вiн, - кажу, - не скоро прийде".
– "А на обiд же", - "На обiд не приходить".
Може, той бандит посидiв би та й пiшов, а тут Василь. Майже нiколи додому в обiд не приходить, а тут як на зло! Спочатку було нiби тихо й мирно, а потiм зчепилися...
– Годi, Олю, - промовив Пiдпригорщук, - годi розводитися з цим.
– Вiн пiдвiвся.
– Робота чекає.
– А до хати вiн не заходив, цей Ковтун?
– поцiкавився Коваль.
– Вiн довго чекав?
– Нi, недовго. I до хати не йшов, сидiв отут, на лавочцi, i щось бубонiв собi.
– Що ви робили тодi?
– Прала.
– У хатi?
Записка була, подумав Коваль, у квартирi старших Пiдпригорщукiв, на другiй половинi.
– Навiщо у хатi? Надворi. Там, - Оля показала край двору.
– А брудну воду куди виливали?
Здивована жiнка пробурмотiла:
– В урвище. Не серед двору ж!
Чи не заскочив Ковтун у хату, коли Оля з вiдрами вiдiйшла подалi? Так. Але звiдки вiн мiг дiзнатися, що погрозлива записка у "дипломатi"?
Новi i новi загадки тiснилися у головi Коваля.
Василь Пiдпригорщук запалив сигарету i повiльно попрямував до хати. Лiда провела його довгим поглядом. Вiд спостережливого ока Дмитра Iвановича не сховалося, що то був незвичайний погляд: пристрасний вогонь в ньому змiшувався iз гарячим, злим полум'ям. Радiснi спалахи й iскри ненавистi в одному вогнищi! Щомитi цей погляд змiнювався, то здавався лагiдним, теплим, то бурхав пожежею! Очi жiнки зблиснули раз, другий i враз погасли. Лiда пiдвелася i, опустивши погляд, стала збирати посуд.