Готується вбивство (на украинском языке)

Кашин Владимир Леонидович

Не можу знайти вiдповiдi, що примусило мене кохати тебе все життя, без усякої надiї. Кохати такого, як ти є: трохи незграбного, вайлуватого, не вродливого, часом буркотливого, а в останнi роки хворобливого i постарiлого. Невже тiльки твої душевнi чесноти так сколихнули моє серце? Але ж i мiй чоловiк не позбавлений доброго. А я все ж нi на мить не забувала тебе, мiй любий! Тiльки iнколи домашнi турботи притишували думки про тебе, нiби вiддаляли тебе вiд мене, але потiм цi думки знову напосiдали, особливо коли, лежачи на постелi i виконуючи свiй подружнiй обов'язок, мрiяла: "От якби поруч був ти, а не мiй чоловiк!" Чоловiк, до якого я збайдужiла, охолола i якого мусила терпiти заради дiтей, навiть заради нього самого,

щоб не завдати болю йому. Нехай вже я одна страждаю... Одного тебе я жадала у тi хвилини близькостi з чоловiком, бачила перед собою твої очi, твої уста, що могли б мене цiлувати, вiдчувала твої руки... Де б i подiлася тодi тая межа, що зветься зрадою! Але не судила доля нам побути разом у життi, бо обов'язок перед сiм'єю не дає тобi ступити i на крок до мене, ну, а мене, ти знаєш, стримує твоя розсудливiсть.

У моєму життi не iснує iнших чоловiкiв, крiм Петра i тебе. Роками належу своєму чоловiковi, роками мрiю про тебе. Мала б, щоб забути тебе, звернути увагу на кого-небудь iншого. Але нiхто не вартий моєї уваги, нiкого так не поважаю, нi в кому не бачу того, що в тобi. Не хотiла i не хочу нiкого, крiм тебе! А до тебе ой як далеко! I рукою можна узятися, а все одно далеко, недосяжно. Заслiплена тобою, своїм коханням, живу як у туманi, як сновида. Нiщо мене не цiкавить, нiчого не бачу, не чую i не хочу. Домашнi турботи проходять крiзь мене, немов крiзь прозору призму. Нiякi життєвi проблеми не хвилюють мене, не можуть вивести з цього сомнамбулiчного стану. Думки мої кружляють i кружляють навколо тебе. Зовсiм зайшла у безвихiдь. У такому станi iнодi з'являється бажання, щоб третя iз Парок обiрвала мою нитку життя. Однак беру себе в руки, вiдганяю цi думки, бо треба жити заради дiтей. Через нероздiлене кохання ще в Римськiй iмперiї закоханi кiнчали життя самогубством або вбивали одне одного, а що ж менi робити? Не маю права кохати тебе - кохаю, не маю права лишати себе життя, але... Що з того буде, навiщо?! Тебе це не зачепить, болiти твоя душа мною не буде, а мої дiти страждатимуть через нерозумний вчинок матерi...

Осiнь мого молодого життя - тридцять п'ять рокiв. А я ще не пила, не пригубила з свого келиха кохання й краплi щастя. I все ж таки у моєму серцi жеврiє вогник надiї на щось таке нездiйсненне, неймовiрне... Надiюсь, плекаю надiю-безнадiю...

Одна знайома жiнка у розмовi про чоловiкiв сказала, що поважає їх до тих пiр, поки їхнi товариськi вiдносини не переходять межi. Якщо у них стають маснi, посоловiлi очi, вона перестає поважати їх. О матiр божа! Якi ж у мене очi, коли я дивлюсь на тебе, мiй любий! Невже маснi й осоловiлi? О, як це неприємно!

Слухаючи розмови жiнок про тих, якi зраджують своїх чоловiкiв, чуючи, якi недобрi, лихi слова кажуть про таких, я задумуюсь: а що штовхнуло цих жiнок на зраду? I чи можна зрiвнювати моє безтямне кохання до тебе з їхнiми захопленнями? Стою я на щабель вище вiд них чи на однiм щаблi з ними? А може, iще нижче?

Менi тридцять п'ять... Роки руйнують обличчя i тiло, а я усе жду i жду, що ти перший зробиш крок до мене.

Згадуючи всi цi роки, короткi, родиннi зустрiчi, каюсь, що не наважилась оволодiти тобою, бо знаю, що нiякий чоловiк не встоїть перед жiнкою, якщо вона хоч трохи йому подобається. А що подобаюсь, то - знаю. Каюсь, що ранiше, в пору нашої молодостi, коли зрозумiла своє серце, не кинулася стрiмголов у безумний вир кохання. Можливо, уже давно прийшло б розчарування i перестала б тебе обожнювати, моє життя увiйшло б у береги щоденних турбот i в моїй душi настав би спокiй i мир.

Нанизуючи роки на нитку спогадiв, завжди бачу, що моє кохання задаремне для мене. Якого сенсу набуло моє життя вiд того, що кохаю тебе всi цi роки, всi цi роки маю надiю на щось таке неiснуюче, нереальне, нездiйсненне? Нестерпна мука! Так можна дiйти i до божевiлля. I хто мене зрозумiє, хто?! Лихi

погляди, злi язики...

Не вiдчуваю провини перед твоєю дружиною: ми обидвi кохаємо тебе. Не збираюсь вiдбирати тебе нi у неї, нi у твоїх дiтей. Кращої дружини, нiж Оля, тобi не знайти. Ну, а кохати тебе вона не в змозi менi заборонити! Я сама роками придушую це недозволене, нерозумне почуття i нiчого не можу з собою вдiяти. I до циганок бiгала, i до знахарок, аби вiдшептали, вiдтрутили вiд мене моє кохання, заспокоїли, усяку гидоту пила i до медицини вдавалася, а все марно... Нiхто не може мене врятувати, не йдеш ти менi з серця...

Ми уже в лiтах, мiй коханий. Сивi промiнцi пробиваються у твоїх козацьких вусах, волосся посипалося з твоєї голови, а ти для мене наймилiший, найбажанiший, любий мiй, незвiданий мiй. Волаю: "О доле моя, дай же менi хвилину радостi, хвилину єднання, хвилину щастя! Щоб потiм i вмерти можна було, не жалiючи нi за чим i нi за ким, хiба що за дiтьми, в яких така нерозумна, нерозважлива мати!" Але доля у вiдповiдь мовчить, мов нiма.

Та ось прийшла нарештi, зiткалася з багатьох рокiв чекання, рокiв вагань, рокiв придушування в собi недозволеного почуття така хвилина, коли, забувши про жiночу честь, пристойнiсть, навiть сiм'ю, сказала тобi, що кохаю. Що ладна забути про все на свiтi, аби тiльки вiдчути твої обiйми, твої поцiлунки, вiдчути всього тебе...

Але ж ти вiдмовив менi... О матiр божа, який страшний удар!

В очах у мене потемнiло вiд сорому, у вухах передзвiн, у скронях гупає, немов молотом б'є, от-от упаду... Та нi, не треба падати... не треба!.. Потрiбно вистояти, знайти в собi сили i зрозумiти тебе... Так ось яка ти, моя вершина змрiяного роками щастя! Доле моя гiрка!..

Та я добре знаю, що подобаюсь тобi, ти також мрiєш про мене, iнакше я не наважилася б на цей крок. Але ти вiдмовив менi.

О твоя розсудлива голова! О дужа воля! Коханий мiй, падаю на колiна перед твоєю духовною силою, почуттям сiмейного обов'язку, цiлую землю пiд твоїми ногами... Гiрко плачу i гiрко смiюсь над собою...

Розвiялось марево. Тридцять п'ять... Роки мої, роки! Несила бiльше терпiти вас, мої крилатi... Несила терпiти далi життя свого, нi себе, нi тебе, мiй коханий... Я втрачаю розум i..."

Далi половина сторiнки була вiдiрвана i пристрасна розповiдь жiнки обривалася.

9

Коваль, охопивши голову, читав цю сповiдь Лiдiї Антонiвни, i в його серце заповзав дивний щем: чи зазнав вiн сам такого кохання за своє життя. Зiна, Ружена - усе це так. Але чи й так?..

Нещасний Петро уже не бурмотiв казна-що, а спав тяжким, п'яним сном, смикаючись на постелi i хропучи.

Дмитро Iванович iз жалем поглянув на нього. Подумав, що Пiдпригорщук так i спатиме як убитий до ранку, а йому, Ковалю, треба йти на свою половину... Лiди ще не було. Природно, що вона не поспiшає додому, де знову зустрiнеться з чоловiком.

Стурбована розшуками полковника, Лiдiя Антонiвна мало не щодня переховувала свiй зошит. Мов киця кошеня, переносила його з кутка в куток, з однiєї схованки в iншу, яка здавалася їй тої митi надiйнiшою. Нервуючи i поспiшаючи, жiнка кiнець-кiнцем погано сховала зошит i Петро випадково наткнувся на нього.

На рiчцi, побачивши у руках чоловiка рушницю, спрямовану на неї, Лiда все зрозумiла...

"Можливо, вона й зовсiм не прийде цiєї ночi, - подумав Коваль, - переспить десь у сусiдiв, у катерi або, найшвидше, у своїй бухгалтерiї".

Дмитро Iванович картав себе, що не розiбрався вчасно в обстановцi, не попередив подiї. Але що мiг би вдiяти, якби й здогадався, що шалена пристрасть Лiдiї Антонiвни звернена саме на її дiвера?! Абсолютно нiчого. Вiн рятував би Василя Пiдпригорщука вiд неї, а виявилося б, що її саму треба рятувати вiд чоловiка, i найбiльше - вiд самої себе... Та й чи мав вiн моральне право втручатися у таке iнтимне?!