"Грант" викликає Москву

Ардаматский Василий Иванович

— Я подумаю про це, — відповів Релінк. — Прошу вашу адресу, а заодно й документи, які підтверджують ваші повноваження.

Савченко неквапно добув з кишені акуратно складений папір і подав Релінку.

Це виявився цілком офіційний документ, підписаний самим Бандерою і на його особистому бланку. В ньому було навіть звернення до німецьких окупаційних властей «всіляко допомагати Савченку І. І. у виконанні ним високого національного обов’язку».

Релінк повернув документ.

Савченко сказав:

— Моя адреса: Першотравнева вулиця, двадцять дев’ять, спитати Явдоху Іванівну.

Релінк

записав адресу й подякував Савченкові за корисний візит.

— Я хотів би, перед тим як попрощатися, внести в наші взаємини додаткову ясність і для цього кажу: до побачення, пане Релінк. — Савченко люб’язно посміхнувся.

Релінку нічого не залишалося, як теж усміхнутись і сказати:

— До побачення, пане Савченко.

У кабінет заглянув Брамберг, він без слів запитував, що зробити з відвідувачем.

— Випусти його і зараз же зайди до мене, — наказав Релінк.

Повернувшись, Брамберг уже розумів, що в чомусь провинився, і віддано дивився в очі Релінку.

— Звідкіля він узнав моє прізвище? — холодно спитав Релінк.

— Коли я сказав йому, що ви зараз приїдете, він спитав, як до вас звертатись. І я сказав йому: «пан Релінк», от і все.

— Осел! — тихо промовив Релінк. — Запам’ятай цей випадок на весь час, коли я ще тебе терпітиму.

— Запам’ятаю, — виразно мовив Брамберг. — Я можу йти?

— Машину до під’їзду, — наказав Релінк.

— Уже стоїть.

— Тоді йди під три чорти!

— Слухаюсь, пішов. — Брамберг круто повернувся і, карбуючи крок, попрямував до дверей.

Розділ 13

Окупанти цупко брали до своїх рук все, в тому числі й тих, хто лишився на заводі. Німецькі спеціалісти, за невеликим винятком, добре знали справу й пильно стежили за роботою росіян. Всі заводські інженери, а їх кінець кінцем набралось близько десятка, працювали пліч-о-пліч з німецькими. В цих умовах саботаж майже виключався, його б негайно виявили, тим більше, що нові хазяї чекали саботажу і були на сторожі. А для Шрагіна видимість його сумлінної роботи була єдиною можливістю міцно закріпитись і легально жити в місті.

Адмірал Бодеккер запам’ятав його з першої зустрічі і потім переконався, що він знаючий інженер і розумна людина. Якось після наради спеціалістів адмірал попросив його лишитись.

— У мене для вас цікава пропозиція, — сказав Бодеккер, погладжуючи долонею сивий йоржик чуба. — Мені потрібно, щоб у мене під рукою завжди був російський інженер, так би мовити, унформер, який перетворював би німецьку ініціативу й енергію в російську і навпаки, причому в масштабі всього підпорядкованого мені Чорноморського басейну. Ідеально, щоб унформер добре знав, як ви, німецьку і російську мови. Що ви скажете?

Шрагін не поспішав відповідати, та й не знав, як відповісти. Він вважав, що не має права так круто зв’язувати себе з справами адмірала, але відмовитися без переконливого для Бодеккера мотивування теж не можна було. Нарешті, сам адмірал дуже цікавив Шрагіна, — це був, зважаючи на все, провідний спеціаліст-суднобудівник з дуже далекосяжними зв’язками і, до того ж, німець із самостійними і далеко не стандартними

поглядами. Чого вартий один його виступ на першій же нараді інженерів, коли він попросив при звертанні до нього не згадувати його адміральського звання. Він сказав, що це тільки подовжує розмову і, крім того, кожного разу змушує від гніву перевертатися в могилі славетного Нельсона, якого він глибоко поважає… Шрагін бачив, як при цьому переглянулися німецькі інженери. Легко сказати, німецький адмірал відкрито заявляє про свою повагу до англійського адмірала…

— Ну, то що ви скажете? — знову, вже нетерпляче спитав Бодеккер.

— Я прошу дати мені можливість подумати, — відповів Шрагін.

— Ви, очевидно, розгадали мою слабість… — добродушно сказав адмірал, його ясно-карі очі сміялись. — Я люблю, коли мої люди думають.

Вони помовчали.

— Подумайте, до речі, ще й про те, — вже серйозно додав він, — що нам все-таки робити з плавучим краном. Ви його не оглядали?

— Такого наказу не було, пане адмірал.

— Якщо росіяни сприймуть німецьку звичку все робити тільки за наказом, у нас діла не буде, — поморщився Бодеккер. — Прошу вас, огляньте кран. А відповідь на мою пропозицію я хочу почути сьогодні, о вісімнадцятій нуль-нуль…

Шрагін ішов до причалу, де стояв кран. Все, що він бачив по дорозі, не могло його не радувати. Обіцяна Берліном німецька ремонтна і всяка інша техніка й досі не прибула. На стапелях чорніло обгоріле громаддя недобудованого військового корабля. Під час відступу наші сапери намагалися висадити його в повітря, але тільки покалічили трохи. Щоб зруйнувати таке громаддя, напевно, потрібно було вагон вибухівки. Тепер біля корабля не видно було жодного робітника. А Бодеккер похвалявся весною спустити його на воду. Плавучий док, потреба в якому була дуже великою, стояв напівзатоплений біля того берега затоки, і румунські солдати, купаючись, стрибали з нього в воду. На тому березі була територія, віддана румунам. Як і раніше, не вистачало робітників. Словом, хвалена німецька організованість тут явно давала осічку.

Шрагін зупинився біля плавучого крана. На його зовнішньому борту, спустивши в море ноги, рядочком сиділи чоловік десять робітників. Притулившись грудьми до поруччя, безтурботно дивився вдалину знайомий Шрагіну Павло Ілліч Сніжко. Він тепер очолював ремонтну бригаду.

— Павло Ілліч! — покликав його Шрагін.

Сніжко виструнчився і закричав на все горло:

— Ледарі, годі кимарити!

Робітники неквапно підвелись і, незичливо поглядаючи на свого бригадира і на Шрагіна, пішли до ручного насоса, встановленого на палубі крана.

По настелених з причалу пружних дошках Шрагін перебрався на кран.

— Ну, що ви тут робите? — голосно запитав він Сніжка.

Насос перестав скрипіти. Почувся чийсь насмішкуватий голос:

— Качаємо воду з моря в море.

— Припинити розмови! — гаркнув Сніжко.

Помпа знову заскрипіла, і з викинутого за борт брезентового рукава полилася в море іржава вода.

— Ось відкачуємо за наказом німецького інженера, — з гіркотою сказав Сніжко. — Та тільки теча дає більше, ніж ми викачуємо. Треба б дістати мотопомпу.