"Грант" викликає Москву

Переклав з російської ГРИГОРІЙ КУЛІНИЧ

Тільки б не спізнитись! Ця думка гнала Ігоря Шрагіна на південь, до Чорного моря, в місто, яке не сьогодні-завтра могли захопити гітлерівці. Йому потрібно було опинитися там хоча б на годину раніше… Про те, що він призначений керівником розвідувально-диверсійної групи, Шрагіну сказали тільки два тижні тому. Тиждень пішов на розробку легенди, за якою він мав з’явитись і жити в тому південному місті. Легенда вийшла дуже складною, для її підтвердження треба було виготовити понад десяток документів. І закінчилось усе тим, що йому лишили його справжню біографію, замінивши тільки ім’я і викинувши з неї, що він комуніст і останні роки працював в органах державної безпеки.

Уже можна б і виїхати, але виникло ускладнення. Люди його групи вирушили на місце прямо з Ленінграда, де всі вони вчилися в спецшколі, і цілий тиждень про них не надходило ніяких звісток. У південному напрямку транспорт працював з перебоями, станції часто бомбардували, і можна було припускати що завгодно. Але виїздити без підтвердження, що група дісталася до місця, — безглуздо. В очікуванні звісток минуло ще чотири дні. Одно добре — він мав можливість побути з дружиною і з місячним синочком і самому відправити їх до родичів на Урал. Тільки вчора Шрагін з ними попрощався, а сьогодні він теж у дорозі…

Старенька деренькуча «емка» показувала чудеса. Шофер казав: «Машина ж нашенська, розуміє що до чого…» Майже до самого Брянська мчали із швидкістю сто кілометрів на годину. Коли до міста було вже зовсім близько, стомлений шофер не помітив попереду розбомбленого шосе і пізно загальмував. «Емка» пірнула в яму, звідти її вишпурнуло через кювет у кущі, і там вона ще довго стрибала, поки не перевернулась на бік… Дивно, звичайно, але ні Шрагін, ні шофер не постраждали. А «емка» остаточно вийшла з ладу.

Довелося скористатися оказією. Це був невеликий санітарний автобус, у який натовпилося повним-повнісінько людей. Сиділи навіть на підлозі.

Все це були військові, їм теж треба терміново потрапити в Київ.

На світанку десь за районним містечком Красная Слобода шофер різко загальмував. Люди, що дрімали, попадали з лавок. Шрагін дуже вдарився головою об чийсь чемодан. Сон миттю зник.

Дорогу заступив натовп озброєних людей у цивільному. Високий чоловік у короткій, не на зріст, міліцейській шинелі стояв перед автобусом, розпростерши руки. Шрагін пригадав розповіді про ворожих десантників у міліцейській формі і, переклавши пістолет у кишеню піджака, вискочив з автобуса. Слідом за ним вийшло ще кілька військових.

— Що трапилось? —

— Ось не знаємо, що з німцем робити, — збуджено відповів той.

— Що за німець?

— Та от… — Чоловік у шинелі показав на німецького солдата, що лежав лицем до землі біля кювета, на його сірому кітелі коло лівого плеча розпливлася кривава пляма.

Виявляється, вночі тут з літака скинули групу диверсантів. Місцева винищувальна рота вступила з ними в бій і знищила їх. Один десантник намагався сховатись у кущах, але його знайшли. Тоді він вирішив застрілитись, та йому перешкодили, і рана здавалась не смертельною.

— Може, заберете його з собою? — спитав чоловік у шинелі.

Серед пасажирів автобуса був військовий лікар, він підійшов до німця, перевернув його на спину і схилився над ним.

— Нічого турбуватися, — сказав лікар, випроставшись. — Він уже готовий.

— От і добре, — зразу заспокоївся чоловік у шинелі. — Баба з воза — коневі легше. Даруйте, що затримали вас.

— Документи убитих взяли? — спитав Шрагін.

— Ми, товаришу, втрат не маємо, — майже образився чоловік у шинелі.

— Я про німців.

— А! Ніколи було… Вони ж розкидані по всьому яру — де хто.

Шрагін підійшов до мертвого німця і вийняв з його кишень папери.

Автобус рушив далі.

Шрагін переглядав документи і папери десантника. За солдатською книжкою полоненого виходило, що він, Вальтер Гейвіц, солдат танкової дивізії. Але чому ж тоді він стрибав з парашутом? «Очевидно, у них в танкових частинах є й такі підрозділи», — вирішив Шрагін. З потертої фотографії усміхалась молода жінка, тримаючи на руках маленьку дівчинку. На звороті фотографії напис: «Вальтер, це ми без тебе і з тобою. Жду. Мара. Дортмунд, 1940 р.».

Шрагін розглядав фотографію, але думав уже про свою Ольгу і про синочка, до якого він навіть не встиг звикнути. Намагався уявити собі його личко і не міг. Виразно пам’ятав тільки його нестямний крик ночами, що переходив у солодке присмоктування, коли Ольга годувала його груддю. «Зараз вони, як і я, в дорозі, і ми їдемо один від одного все далі й далі», — тужно подумав він.

Сховавши в кишеню фотокартку німкені, Шрагін розгорнув листа. Од нього пахнуло парфумами. Лист із Дортмунда і підпис уже знайомий — Мара.

«Вальтер, Вальтер, мені сумно, звичайно, але обов’язок над усе…» Дивно, але цей рядок з листа був наче продовженням власних думок Шрагіна, це його і розізлило і спантеличило. «Раз війна, чоловікам — мечі, а нам — чекання, тривоги і, звичайно, турботи про армію, — читав він далі. — Але я спокійна, Вальтер, я знаю, заради чого я жду, так, як я знаю, чого хоче для нас усіх наш фюрер. А коли план вождя стає надією всіх жінок країни — горе ворогові. І я не боюсь Росії. Якщо фюрер сказав, то вона стоятиме на колінах, а Німеччина підніметься над усім світом непереможним колосом. Вірною фюреру я виховаю і нашу Кіті, от побачиш, Вальтер. Зараз вона спить. Я тільки-но підходила до неї — вона у сні всміхнулась, мабуть, своєму щастю, що вона маленька німкеня вічної і великої Німеччини. Кінчай скоріше з Росією і повертайся до нас. Пригортаюсь до тебе, люблю навіки. Твоя Мара…»