"Грант" викликає Москву
Шрифт:
— Ну, чого ти, дурна! — розгубився Харченко.
— Сама не знаю, — схлипнула Зіна.
Харченко обняв її і поцілував у щоку. Вона знову заплакала. Тоді він взяв її за плечі, повернув обличчям до міста, підштовхнув легенько, а сам пішов грузькою дорогою. Хвилин через десять він оглянувся: Зіна стояла на тому самому місці і махала йому хусточкою. Він пішов швидше, потім знову оглянувся. Зіна все ще стояла там, але обличчя її вже він не міг розгледіти, бачив тільки білу плямочку хустинки…
Звіряючись за сонцем, він ішов на північний-північний захід з розрахунком
Ніяких небезпечних зустрічей у перший день не було. А втім, він старанно обходив стороною всі селища. А на самітному, загубленому в степу хуторі, куди він наважився зайти попросити води, бабуся нагодувала його вареною картоплею і ще дала на дорогу два житніх коржики. Харченко сказав їй, що йде з полону до своїх стареньких під Київ.
— Може і мої отак ідуть додому, борони їх боже, — важко зітхнула бабуся, витираючи сухі, виплакані до дна безбарвні очі.
Жодного німця Харченко поки що не бачив — ця смуга степового півдня лежала осторонь від доріг війни. Але раз у раз він читав приліплені до телеграфних стовпів короткі об’яви-накази:
«Про появу невідомих осіб негайно повідомляти представників німецької армії або поліції. За переховування згаданих осіб — розстріл».
Проте перші п’ять днів дороги минули без будь-яких пригод. Він ішов з світанку до темряви. Ночував у стіжках торішньої соломи, в залишених куренях на баштанах, а то й посеред степу на сухому горбочку.
Якщо на крупномасштабній карті України з позначеними на ній всіма великими й малими дорогами нанести маршрут Харченка, то він виглядав би так, наче подорожній поставив собі за мету виміряти відстань між дорогами. Його маршрут був весь у дрібних зломах, зигзагах та все ж неухильно вів до Харкова.
Харченко знав, що все ближче весняний Дніпро, і його непокоїла думка, як він через нього перебереться. Місцевість навкруги ставала дедалі обжитішою, і незабаром вже стало безглуздо обходити селища. Хоч куди він звертав, попереду скрізь виникали силуети будівель. Не доходячи до селища кілометрів зо два, Харченко звертав убік, щоб обійти людне місце, а потім знову виходив на дорогу.
Це село він здалеку бачив як на долоні. Білі хатки були розкидані на пологому схилі. Він підійшов до села досить близько, але не помітив жодної живої душі. У нього вже харчі закінчились, і він подумав, чи не розживеться тут хоча б на окраєць хліба. Але зовсім близько від села, там де вже починалися околичні хати, Харченко трохи звернув і пішов рідким чагарником вздовж по-весняному розпухлої річечки. Порівнявшись з селом, він зупинився, прислухаючись, чи не долине звідти який-небудь звук життя.
— Дядю, ти партизан? — почув він дитячий голос, який прозвучав для нього, як гуркіт грому.
Харченко оглянувся і побачив хлопчика років десяти, що невідомо
— А хай тобі грець… — тихо мовив Харченко, не маючи сили вгамувати серце, що тривожно закалатало.
— Дядю, ти партизан? — знову спитав хлопчик і ступив кілька кроків назад.
— Та звідкіля ти взяв? Я просто перехожий. Розумієш? Іду собі та йду. Як тебе звати?
Хлопчик зірвався з місця і помчав до села, викрикуючи на весь голос:
— Партизан! Партизан! Партизан!
Харченко швидко попрямував далі, але на повороті річечки чагарник кінчався, і він побачив, що село майже поряд. Між хатами бігали й галасували діти. Тікати безглуздо. Харченко не поспішаючи йшов краєм ріллі. Метрів за триста попереду знову починався чагарник. Коли б тільки дійти до нього…
Між двома хатами, де гралися діти, появився чоловік. В руках у нього була гвинтівка. Він швидко пішов навперейми Харченку. Діти бігли позаду. Харченко зрозумів, що до кущів йому не встигнути, але простував далі не поспішаючи.
— Ей, дядю, стривай! — крикнув чоловік.
Харченко зупинився. Між ними було не більше як сто кроків. Харченко розгледів, що в руках у чоловіка не гвинтівка, а товста палиця.
— Хто ти такий? — крикнув чоловік.
— Подорожній, додому йду, — відповів Харченко.
— А де твоя домівка?
— На Харківщині.
Вони з хвилину мовчали, розглядаючи один одного.
— Партизан! Партизан! — закричали діти.
— Дурні ви, якщо я партизан! — сказав Харченко, і ця його простецька фраза, сказана з непідробною прикрістю, видно, заспокоїла незнайомця, і він підійшов ближче. Тепер їх роз’єднувала тільки вузенька смужка ріллі. Харченко вже бачив, що чоловікові було років сорок, у нього руда клочкувата борідка, а під густими бровами ледь світилися маленькі колючі оченята, близько зведені до м’ясистого носа.
— Іди, — суворо сказав чоловік і мотнув головою в бік села.
— А ти хто такий, щоб наказувати? — спокійно запитав Харченко.
— Я в поліції помічник, — не без гордощів відповів чоловік і повторив: — Іди туди, і все.
— За що? Хіба я заважаю тобі, чи що? — слізно заблагав Харченко.
— Іди, а то тривогу підніму, — чоловік вийняв з кишені свисток і підніс до рота…
Вони ввійшли в хату. Жінка, відірвавшись од прання, подивилася на них сердите:
— Робити нічого, гірше від маленьких у гру граєтеся.
— Не твого розуму діло, — цикнув чоловік і показав Харченку на лавку біля вікна. — Сідай там і кажи, хто такий.
Харченко розважливо, не поспішаючи зняв з плеча порожній рюкзак, поклав його на підлогу біля ніг, зняв кепку, розстебнув комір сорочки і спитав:
— Тобі як треба знати: з усіма подробицями?
— Кажи, хто такий і що тобі тут треба?
Харченко почав розказувати, що його старенькі жили на Харківщині. Він назвав село, де ті жили, і пояснив, де воно. Між іншим, у цьому селі якраз жили батьки Григоренка і планом походу було передбачено їх відвідати. Все про це село йому докладно розповів Григоренко.