Гравiантена Iвана Мудрого (на украинском языке)
Шрифт:
– Не перекручуй. Поясни популярно. Мовляв, треба...
– "Шановна дирекцiє! Чи ви маєте зелене поняття про гравiтацiйну енергiю? Я розповiм, як вона конденсується на полюсах i в центрах сфер... Але спочатку про кванти гравiтацiйного поля!.." Гадаєш, слухатимуть, роззявивши рота. Овва!
– Та не гарячкуй. Можна ж сказати: треба перевiрити апаратуру, чи що...
В цей час у прозорому повiтрi полинули мелодiйнi звуки, Iван аж шию витягпув, дослухаючись, i Надiя помiтила, як полагiднiло його обличчя.
– Куранти, - сказав бадьоро.
– їх же заводять,
– Авжеж. Раз на тиждень, здається.
– Ну й чудово. Треба тiльки дiзнатися, в якi днi й години.
Вони, хоч i голоднi, вештались по музейному мiстечку до самого вечора.
II.
Дзвiнок був тихий, скрадливий, проте Надiя почула одразу. Зиркнула на будильник, що стояв на столику бiля узголiв'я - дванадцята. Хто б це опiвночi? Легка штора на вiкнi набрякла темрявою. Може, щось трапилось? Вона й так ось уже тижнями не має спокою через Iвана, а тут ще й уночi... О, мама вже пошаркала по коридорчику. Перемови, клацнув замок. Чиїсь твердi кроки. Стукiт у її дверi, i мамин iронiчний голос:
– Надю, наречений прийшов!
Невже Iван? Нарештi об'явився... Але чого ж так пiзно? Що скоїлось?
Його з'ява i порадувала, i збентежила Надiю. Iван зайшов знiяковiлий, i навiть винувата посмiшка на його худорлявому лицi не могла приховати внутрiшнього сум'яття i розгубленостi.
– Доброї ночi... Ти пробач, Надю, що я...
Затинаючись, вiн говорив про свою зайнятiсть, особливо вечорами, страшенно за нею скучив, от i наважився прийти, хоч i пiзно.
– Мiг би хоч подзвонити, - осмiхнулась Надiя.
– Навiщо? Поки я добирався, ти ще поспала цiлих пiвгодини. Так i завтра буде, й пiслязавтра, доки не напишу дисертацiї. А що? Нема чого марнувати вечори на зiтхання!
– Краще ночi?
– Ага, пiсля роботи.
Попросила його вийти в коридор, потiм, надiвши легкого квiтчастого халата, спровадила на кухню, де мама вже готувала вечерю.
– Де ж ти пропадав, що так давно не озивався?
– спитала Надiя, пiдсовуючи йому яєчню на кухонному столику.
– Може, весь час на дзвiницi сидiв?
Її обличчя пашiло - чи то вiд холодної води, чи вiд хвилювання, в голосi чулася легка iронiя. Iван усе це вловлював, милувався нею, а дiвчина нiяковiла ще дужче.
– Та побував i на дзвiницi...
– Ну й що?
– її очi зблискували усмiхом.
– Випробував свою антену?
Iван вiдповiв не зразу. Крутнув головою у бiк Надiїної матерi, що стояла бiля плити, нiби й не звертаючи на них уваги, трохи виждав, потiм пробурмотiв:
– Та що ж, коли взятися, то можна й голкою тунель пробити...
– Пробив?
– От бач, ти iронiзуєш...
– Iвановi брови нахмурились.
– А сталася всесвiтньо-iсторична подiя.
– Ну, розкажи, розкажи!- похопилась Надiя, боячись, що вiн образиться.
– Розповiсти? Але ти ж все одно не повiриш. Серед буденщини - раптом велике, яскраве, незвичне...
– Чому ж...
– Надiя вибачливо усмiхнулась.
– Ми вже готовi до несподiванок.
– Ну, тодi я тобi скажу: менi вдалося, просто пощастило встановити контакт...
– Який контакт? Я ж запитую про твою антену.
– А навiщо ж я її конструював,
– I що, встановив зв'язок... з тими... суперменами, що вдалися до велетенського експерименту, як ти казав?
– Шукав одних, а наткнувся на iнших...
– Iван знову покрутив головою i замовк. Вiдсунув порожню тарiлку.
– Я б не заперечував проти чорної кави.
– На кого ж ти наткнувся?
– спитала Надiя, пiдвiвшись iз-за столу, щоб дiстати в буфетi банку з розчинною кавою.
– Я розмовляв...
– Iван зробив паузу, помiтно було, що вiн вагався, казати чи нi.
– Майже годину розмовляв iз своїм двiйником. У нього теж є отака Надiя, тiльки вони вже одружилися...
Надiя так i застигла з чайником у руцi, а її мати, яка нiби й не дослухалася до розмови, сплеснула руками, видивилась на Iвана, тяжко зiтхнула.
– Ой лишенько! Оце домудрувався...
Поквапно вискочила з кухнi, щось бурмочучи про себе. Iван криво усмiхнувся:
– Бач, твоя мама вже повiрила...
– Ти її налякав. Ну, хiба ж можна так жартувати?
– Я не жартую.
– Перестань.
Каву пили мовчки. Iван поглянув на годинника:
– Менi пора.
– Може, завтра... чи пак уже сьогоднi сходимо в кiно?
– примирливо обiзвалась Надiя.
– Я ж сказав: працюю.
– Iван щiльнiше прихилив склянi дверi.
– Пишу про цей контакт...
– О, коли б справдi...
– не сказала, а проспiвала Надiя, звiвши очi вгору.
– Ти б став доктором!
– А може, й стану, - пригорнув її за плечi.
– Ну, я пiшов. До побачення.
– Щасливо, упертюх!
– Надiя весело пiдштовхнула його до виходу.
III.
А було так. На Лаврськiй дзвiницi Iван приєднав свою антену до позолоченою хреста. Зробити це було нелегко, i наш заповзятець мало не зiрвався вниз, на дзвони. Гамуючи дрiж у колiнах, осiдлав бантину, обiперся плечем об дерев'яну крокву i так дожидався вечора. За його розрахунками, якi згодом пiдтвердились, Сонце своєю величезною масою перешкоджатиме гравiзв'язку, викликаючи завихрення хвиль. Отож, здiйснювати спробу треба було пiсля того, як цей потужний гравiтацiйний конденсатор сховається за обрiй, i то не зразу.
Час минав повiльно, та хiба Iвановi позичати витримки, терпiння? Сидiв, зiгнувшись у три погибелi, перебирав у головi рiзнi варiанти свого звернення до тих, хто сконструював видимий Всесвiт i, певне, доглядає його, як майстер-годинникар свої хронометри. Зрештою, зупинився на iмпровiзацiї думка в нього чiтка, а в якi слова виллється, не має значення. Зрозумiють. Якщо вже вони прилучилися до всеосяжної мудростi, викреслили орбiти електронiв i галактик...
Раптом Iвана охопив страх, пройняв кожну клiтину мозку: як вiн мiг наважитись? Помислити? Отака мiзерна грудочка протоплазми... Це ж тiльки уявити собi... А втiм, як подумаєш, в тому ж то й полягає парадокс незмiрно мале i незмiрно велике зумовлюють одне одного, та iнакше вони й iснувати не можуть. Мале у великому i навпаки - велике у малому. Така дiалектика. То чому ж вiн не може поцiкавитись... Мусить! I тут не якась зарозумiлiсть, а жага мислячої матерiї.