Гравiантена Iвана Мудрого (на украинском языке)
Шрифт:
– Хочете вченого зятя? Терпiть.
Нарештi поклав Надiї на стiл голубу папочку, зав'язану бiлими тасьмами.
– Ось вона, моя мрiя безсонних ночей!
– Iван був у пiднесеному настрої i говорив трохи патетично. Погладивши папку своєю сухорлявою долонею, продовжував: - Тут нова теорiя структури Всесвiту.
– Закiнчив?!
– зрадiла Надiя.- Нарештi... Вiтаю тебе!
Вона
– Так, закiнчив. Наче гора з плечей... Радiли всi троє, це було схоже на сiмейне свято.
– Щодо структури Всесвiту, - пояснював Iван, - то зараз домiнує теорiя Великого вибуху. Нiбито на початку вся матерiя була стиснена в одному праатомi, ну, може, в такому об'ємi, як горiх. Стався вибух, i з тiєї митi Всесвiт розширюється. I це нiби узгоджується спостереженнями... якщо заплющувати очi на симетрiю галактик... Тепер же з вiдкриттям анти-Землi, стало ясно, що принцип симетрiї охоплює i макрокосм...
– Уявляю, як буде вражений твiй керiвник, - сказала Надiя.
– Може, одразу на доктора?
– Це не має значення, - вiдповiв Iван.
– Менi головне - вийти на люди.
Десь так тижнiв через два Iван прийшов темний, як туча, навiть снiдати не схотiв, наледве умовили випити склянку чаю.
– Що сталося?
– лагiдно спитала Надя, хоч уже й здогадалася: неприємностi з дисертацiєю.
Iван схопився як опечений, заходив по кухнi.
– Уявляєш?!
– вигукнув обурено.
– Вiн каже, що це - фантастика! Наукою, каже, i не пахне!
– Заспокойся, Ваню. Хто каже? Рецензент?
– Та нi, керiвник, вiн зовсiм вiдкидає мою працю. Ознайомився, каже, i розчарувався... Нi на чому не заснованi фантастичнi припущення, якi межують... Уявляєш? "Межують". Натякає. Тодi я розповiв йому про контакт з анти-Землею, усе, як було. Вiн тiльки клiпав своїми очиськами та червонiв. То давайте, кажу, разом заберемось на дзвiницю... Еге, каже, вiд цього мене звiльнiть, а вам треба вiдпочити, змiцнити нерви... Мабуть, даремно я йому розповiв, тiльки налякав. Уявляєш, яка ситуацiя?..
– А ранiше ж вiн, здається, був новатором?
–
– I до чого ж ви домовились?
– А нi до чого. Я бачу, що структура Всесвiту його так хвилює, як позаторiшнiй снiг. Вийшов я вiд нього - сiрi будинки, сiра вулиця, сiре небо над головою, все втратило фарби, свiт посiрiв...
Трохи помовчавши, Надя сказала:
– Ти б зв'язався... ну, з другим Iваном. Що вiн скаже. Це ж найлегше.
– В тому ж то й штука, що це зовсiм не легко, - сказав, узявши склянку з недопитим чаєм.
– Я вже пробував. Наслухався космiчного шуму. Те, що ми тодi натрапили один на одного... Може, це раз на сто рокiв, або й на тисячу.
– Не журися, я впевнена: ти щось придумаєш. Може, спробуєш у горах... Удосконалиш антену...
– їхнi погляди зустрiлися - глибокi, проникливi, пройнятi симпатiєю. Надiїнi губи ледь помiтно здригнулись, i дiвчина опустила очi.- Життя - це не тiльки квiти. Пам'ятаєш, як я студенткою мрiяла...
– Полежати на трояндах?
– усмiхнувся Iван.
– Пам'ятаю, ти розповiдала.
– Страшенно кортiло занурити обличчя у квiти. Тодi я була на канiкулах у тьотi, а вона саме готувала трояндове варення... Про одне я тодi не думала: у троянд в колючки. Отак i в життi.
Надiя зашарiлася i вмовкла.
– Гарна сентенцiя. В жiночому стилi, - вже зовсiм спокiйно обiзвався Iван. Обернувся до матерi, що сидiла замислена, пiдперши кулаком голову.
– А я подумав, що... Пора вже нам з Надiєю... Якщо ви не заперечуєте, то сьогоднi подамо заяву до загсу.
Мати аж кинулась:
– Я? Менi що... Це вже ви самi...
На її очах заблищали сльози.