Гуси-лебеді летять
Шрифт:
В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.
Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за
Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насінням, одне вихваляючи, а друге жаліючи або навіть гудячи.
— Ой, гороше, гороше, чого ти минулого літа допустив до себе черву? — докоряє вона добірним горошинам. — Гляди в цьому році не зроби такого. А ти, бобе, чому почорнів, яка журба тебе поїдом їсть?…
З двору входить дідусь, він дивиться, що робиться на столі, й посміхаєтся:
— Почалось бабське чаклування.
— Тату, хіба можна таке казати? — аж ніби страхається мати. Їй і досі вдивовижу, що дідусь не так тримається землі, як свого ремесла.
— Не можна, не можна, — одразу ж погоджується свекор. В цей час на вулиці гуркоче підвода і коло наших воріт зупиняються вимиршавлені коні. Дідусь придивляється до селянина, що злазить з воза, і добродушно глузує:
— І ми, коли подумати, люди не прості: до нас теж міністри заїжджають!
— Які міністри? — одразу стрепенувся я, надіючись почути щось цікаве.
Дідусь тицяє пальцем у вікно:
— Бачиш он дядька в постолах, що відчиняє ворота?
— Бачу.
— Це і є міністр.
— Таке скажете! — сміюся я.
— Ти не смійся — справжнісінького міністра бачиш, — запевняє дідусь.
— Кажіть! Хіба я не читав і не бачив у журналі «Нива», якими були міністри?
— А про таких не читав, і в журналах їх не друкували. — Дід виходить з хати, а за ним вибігаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають міністри, якщо не вигадує дідусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дідом, питається про його здоров'я, а далі мова йде про погоду й озимину, про невідомих мені людей, про розруху, голод на Півдні, політику, бандитів і загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Ні, з якого боку не придивись, не схожий дядько Стратон на міністра. Нарешті він питає діда, чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
— Дерев'яного? — перепитав дідусь.
— А де ж на залізного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пішло тепер усе залізо на смерть людську, а на життя нічого не залишилось.
— Це правда, — зітхає дідусь. — Де тільки не лежать наші діти з залізом у грудях…
— Трьох братів мав і ні одного не дочекався з війни. Найстарший аж у Франції загинув. Та журба журбою, а орати-сіяти треба.
Ми підходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. І корпус його, і граділь, і колішня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.
— Рідке жито, — по-своєму говорить дідусь. Усе, що не подобається йому, він зве рідким чи безкорінним. — Хіба у вашому селі нема доброго майстра?
— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то він з дерева наробить трісок, того й приїхав до вас.
— Доведеться пособити чоловіку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дідусь. — Леміш і чересло знайдуться в тебе?
— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрійського багнета зробити? Він з доброї сталі варився.
— Бодай нечисті їх на тому світі в смолі варили, — когось кляне дідусь. А я знаю, що це стосується імперіалістів і мілітаристів, тільки не знаю, яка між ними різниця.
Коли дід пішов у майстерню розшукувати щось на леміш, я тихенько сказав дядьку Стратону:
— А дідусь, як ви приїхали, хотів посміятися з мене… — і замовкаю.
— Як же він хотів посміятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.
— А ви не будете сердитись, коли скажу?
— Та, мабуть, не буду.
— Він казав, що ви були аж міністром.
— Таки був аж міністром, — посміхнувся чоловік і поглянув на свої постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб наді мною глузували.
— І де ж ви тоді були міністром? В Санкт-Петербурзі?
— Та ні, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.
— Тоді у Києві?
— Ні, ще ближче, — грають очі і всі дванадцять золотистих цяток, що весело розмістились на чоловічках.
— Тоді у Вінниці? — зовсім розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
— Іще ближче: у своєму селі!
— І що це за мода пішла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.
— Почекай, неймовірнику, ніхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобі, хлопче. То по столицях жили панські міністри, а ми були мужицькими.
— І ви були з ними заодно?
— Ні, ми були проти них.
— А в що ж ви зодягались?
— В те, що мали: одні в кожухи, другі — в киреї, треті — в свитки, четверті — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.
«Скільки світа, стільки й дива!» — сказала б на це моя мати.
— І за кого ви були? — питаюсь я далі.
— За свою селянсько-бідняцьку республіку.
— Вона великою була?…
— Троє сіл і два хутірці. Та німці, австріяки й гетьманці мали з нами клопіт: ми нікого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то ліси стали нашою республікою.