Гуси-лебеді летять
Шрифт:
— Ой, як славної — вирвалось у мене.
— Славно, кажеш? — радісно перепитує дідусь.
— Дуже гарно.
— Для тебе ж старався, — віддає мені іграшку дідусь. — А тепер біжи до хати.
— А як мама? — питаюсь і з опаскою поглядаю на вікна.
— Так, як завжди: спочатку сердилась, а потім занепокоїлась і бігала до сусідів питати про тебе. Іди.
Я тихенько відчиняю хатні двері, що знадвору пахнуть горобом і макухою, а з хати — хлібом і калачиками, які стоять у нас на всіх вікнах. За столом біля вузликів я знову бачу схилене
— Нарешті, — сказала вона з докором. — Ох, діти, діти… — підіймає над голубінню очей чорні вії, од яких тіні падають аж на вилиці.
— А я, мамо, щавлю на долині назбирав! На цілий борщ буде!.. — одразу хочу на щось інше звернути материні думки й вивертаю на лаву все, що є в кишені.
Але яка невдача: разом з щавлем із кишені вилетіли дві гарбузові насінини і впали на долівку, мов срібні гроші. Я злякано поглянув на матір, та не побачив гніву на її обличчі. Вона рівно, трохи сумовито, запитала мене:
— Михайле, ти насіння із цих вузликів давав хлопчику з голодного краю?
— Із цих, — похнюпився я, підпираючи спиною двері. Мати повела устами, з яких не сходив смуток, і довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гніватись, нахвалятися, тоді я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити?
— То й добре, синку, що давав, — нарешті чую її голос. Вона, роздумуючи, далі вже говорить не мені, собі: — Бо хто й пособить у світі бідному чоловіку, хто дасть йому скибку хліба чи ложку борщу? Ніхто, тільки такий самий злидар.
У мене од її слів аж дрогнуло все усередині.
— Мамо, а звідки ви про хлопчика знаєте?
— Була в нас та жінка зі своїм дитям. Я нагодувала їх, бідолашних, дала хлібинку в дорогу. А як ця жінка хвалила отого хлопчика, який дав її Івасику насіння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нічого їй не сказала… Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде?…
— Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, підходжу до матері, прихиляюсь до неї, а вона зітхає і гладить рукою мою нерозумну голову…
Розділ третій
На човнику й веслі від нас від'їхав травень. Він прихопив із собою сині дощі, зелений шум та солов'їний спів, і в село, через тини, заглянуло літо.
Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбільше див у світі робиться влітку на світанні, це саме тоді, коли мені так хочеться спати. От і зараз, насурмонений і заспаний, я стою посеред хати, не знаючи, де й що шукати. А матір, уже оброшена, прийшла з городчика та й лагідно-лагідно кладе мені на плече руку, а очима показує на розчинене вікно й таємниче питає:
— Михайлику, ти нічого не чуєш?
Дід, глянувши на матір, пускає посмішку в бороду й мовчить. А я дивлюсь на сизий від роси городець, на розпатлані дерева саду, на віхті туману, що плутається між їхніми кронами і землею, на ледь-ледь окреслені стріхи, прислухаюсь до всього, але чую тільки вранішню журбу роси.
— Не чуєш, як літо пішло нашим городом? — дивується мати.
— Ні, — кажу я з жалем, але враз уявляю собі, як десь неподалік у квітчастій, кинутій на плечі, хустці широко бреде туманом літо, і од мене зразу відлітає сон.
— Ось ходімо подивимось хоч на його сліди, — так само таємниче говорить мати, і ми виходимо з оселі, мати посміхаючись, а я позіхаючи. Біля самого порога з нами вітається аж задимлена росою вишня. — Ось бачиш, сьогодні літечко торкнулось руками до ягід, і вони почали паленіти.
Я дивлюсь на вишні, і в них справді то тут, то там паленіють розпухлі щічки. А мати вже показує, що на покручі гороху з'явився ще сонний перший цвіт, а на ранній груші шаріють грушки, оті, що віясто придивляються до землі. І все це диво зробило літо за одну-однісіньку ніч та й пішло собі далі, щоб на світанні, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би мені припильнувати його?
— Добрий ранок, тітко Ганно! — біля перелазу з'являється попова наймичка Мар'яна, її високі здивовані брови, і красиві вінчики вій, і ранково сині очі, і вогкі, напіврозкриті уста чаять у собі стільки молодечого завзяття і радості, що й мені, соньку, стає веселіше.
— Добрий ранок, непосидо, — посміхається мати. — Куди так зарання чешеш?
— До вас. Можна?
— То чом не можна?
Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз і одразу ж оглядається, чи не зачепилась спідницею. Ні, все обійшлося. Вона підбігає до матері, чоломкається і подає щось загорнуте в пілочку.
— Це що за напасть з самого ранку на мене? — жартуючи, дивується мати.
— Не напасть, а попівські з панського тіста марципани, — сміється Мар'яна, аж висяюючи зубами.
— Ой гляди, дівчино, перепаде тобі на бублики за ці марципани. Ти ж знаєш вдачу нашої попаді: все шкварчить, наче яєчня на сковороді.
— Не бійтесь, не зубожіє вона. Правда, Михайлику? — наспівне говорить дівчина і змовницьки підкидає високі здивовані брови.
— Авжеж, правда, — охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається мені та й у пілочці щось смачно пахне.
— Які в тебе квіти гарні, — придивляється мати до рукавів Мар'яниної сорочки.
Дівчина зраділа від похвали і довірливо сказала:
— Бо так чогось хочеться гарного в світі і для себе, і для людей, — та відразу ж спохватилась, чогось засоромилась і з жалем кивнула на мене: — Раненько ви його, малого, будите.
— Раненько, — якось змовницьки подивилась мати на дівчину, — бо все хочеться показати йому, як удосвіта по селу ходить літо.
— Хіба що так, — похитала головою Мар'яна і чогось зітхнула. — Ти, Михайлику, й досі не бачив літа?