Гуси-лебеді летять
Шрифт:
Всі з цим погоджувались і починали, нову пісню. А тут іще й ще надходили люди, яким дід робив то воза, то сани, то колеса, то січкарню. Від сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях піт, а в других — сльози. І те, і друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок і сушених в'юнів, які тепер заміняли тараню.
Коли, нарешті, дідусь і дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.
— Та коли ж той день промайнув? — здивувався дід.
—
— Що є, то є, нікуди їх не подінеш.
Дійшовши до такої істини, дядько Трохим і дідусь, заточуючись, вийшли з дімка і на неслухняних ногах подалися до кінської торговиці. Першим зустрівся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Він попустивши повода, провів біля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло і грало на ньому. В діда спочатку спалахнули, а потім посмутніли очі: кінь був не по його грошах. Але дядькові Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
— Гей, чорнобривий та чорноокий, скільки правиш за свого харциза? — похитуючись, гукнув цигану.
Той обернувся, підвів до нас коня, що перебирав копитами землю.
— Скільки правлю, хазяїне? — пожалісніли очі в цигана. — Ой, краще не кажіть, і не питайте, і не ятріть душу, бо це не кінь, а моє серце. Не стане коня — не стане мого серця.
— То нащо ж ти його на ярмарок вивів? — взялось співчуттям дідове обличчя.
— Не я його вивів — само горе вивело. Впирався бідний циган руками й ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах…
— Послухайте цього окривдженого брехунця, він ще й не таке нахурчить, — п'яненько засміявся дядько Трохим. — Скільки ж ти, гармидерний, ломиш за своє серце?
— Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, — зажурився продавець і віями, як млинками, погасив хитринки в очах. — А за коня правлю п'ятдесят золотом чи сріблом.
— Ого! — тільки й зміг сказати дід, бо в його калитці лежали одна золота п'ятірка і шість карбованців сріблом.
— А яку ви, господарю найдобріший, покладете ціну за цього красюка? — Циган картинно напівобернув коня, щоб ми всі побачили його лебедину шию, офіцерську кокарду на лобі і ті очі, що оксамитились синім сполоханим надвечір'ям.
— Не будемо класти ми ціни, шукай, чоловіче, маєтніших купців, — з сумом сказав дідусь.
Але цигану, видно, хотілося поторгуватись. Він жевжикувате повів очима й плечем:
— А все-таки: скільки б ви дали?
— Скільки? Десять карбованців! — одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука в нього зараз була така важка, що повела його всього набік. Це здивувало чоловіка, він підозріло поглянув на кулак і тільки сказав: «Ти диви».
А циган, одразу позлішав, крутнувся і вже через плече кинув необачному покупцеві:
— Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнів: один дорого просить, другий дешево дає.
— От злоязичне сім'я, ще патякає! — дядько Трохим посварився кулаком циганові в спину і вже обережно опустив його донизу.
Ми довго товклися поміж кіньми, але чогось путящого за наші гроші не можна було купити. Нарешті, коли вечір почав падати на село, а хміль зовсім розібрав діда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий і теж п'яненький, у вилисілій шапці селянин. На його довгі вуса напирав червоний, як перчина, ніс, а з щік вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.
— Скільки цей рисак править? — запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапі в зуби. Та люто вищирилась і ледве не відхопила дядькові пальця.
— Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кінь! — повеселішав довговусий, ховаючи від покупців здрібнені і налукавлені хмелем очі.
— Тільки тельбатий цей огонь, наче гітара. То яку йому ціну поклали? — вже обережніше підійшов до шкапи дядько Трохим.
— Усі ваші гроші! — не думаючи, випалив цибань.
— Як це всі? — здивувався дідусь. — Ще ніколи не чув такої дивовижної ціни.
— То чуйте!
— Та він п'яний, і ціна його п'яна, — ледве повернув язика дядько Трохим.
— Я п'яний?! — обурився чоловік. — То ви п'яні, як чопи в сивушних барилах.
— Нікого тут, чоловіче добрий, нема п'яного, — примирливо сказав дідусь. — Ми всі тверезі, й ноги наші, хвалити бога, тримаються землі.
— Авжеж, землі, — погодився цибань і хмільно поторгав землю ногою.
— То скільки ж за вашого коня?
— Усі ваші гроші, усі до копієчки.
— Може, в нас тільки й є, що самі копійки, — засміявся дідусь.
— Не дуріть голови. Я бачу, з ким маю діло, і калитку у вашій кишені теж виджу. — Він навіть тихенько мугикнув: — Ой, видить бог, ой, видить творець, що вкрав мужик жита корець.
Дід хотів було підтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести торг, і сказав:
— Коли так, а не інакше, то залиши, чоловіче добрий, один карбованець на розвод і могорич.
— На розвод? — задумався селянин і поліз рукою до облисілої шапки. — Це можна, бо кожний чоловік повинен мати щось на розвод. Давайте руку й калитку.
Дід, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув її, але чогось на хвильку засумнівався і тихцем пробурмотів до дядька Трохима:
— Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кінь, а кобила?
— Та що ви! Отак перебрати? — щиросерде обурився дядько Трохим. — За кого ж ви тоді мене маєте! Я коня за версту по духу чую. Я на конях усі зуби з'їв! Ви хваліть бога і всіх апостолів, що така дурничка трапилась.
Отак за десять карбованців ми розжилися на коня і поїхали додому. А вранці бабуся, яка першою навідалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись од сміху: