Гуси-лебеді летять

Стельмах Михайло Афанасьевич

Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадіння, але я таки придивлявся до нього. На моє щастя, тут нікого не було з тих дурноп'ятих, які босоніж спускалися б у ночовках, і це мене трохи заспокоїло…

— Михайле, ти ще не в хаті?! — гримнув з катраги дід. — Гляди: перепаде нам обом за лебедів! — і він для чогось поглянув угору, де сонце і блакитні розводи змагалися з хмарами.

Я ще раз зітхнув — це і для себе, і щоб дід пожалів мене, безчобітного, — та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить біля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темніє

глибка, в якій літує качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедів, поглядає на свій закоморок — теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю сміливістю і тямущістю дивує всіх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь час клопочеться біля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже пересварюється з нею та накостричується одним крилом і шиєю, що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне і полетить далі шукати здобич.

Вміла качка якось і в людях розбиратись. Коли біля нашої хвіртки з'являлася добра людина, ми чули догідливе чи розважливе «так-так-так». Ішла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її, немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулиці лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюзі й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю і застуджено репетувати: «ках-ках-ках!»

— Зараза безкрила, — завжди ще біля воріт настручувався на неї Митрофаненко, і на переніссі в нього вибивався жировий вузол. — Теж має щось проти тебе!

А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмішці коржасті щоки, розводив довгими руками і, поолививши голос, удавано дивувався:

— І де, і за якими океанами-морями ви таку преінтересну птаху дістали? А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.

— А тебе, шилохвостий, напевне, і в ступі не втовчеш, — косував на нього дід.

— У всякого свій нрав і характер, і розум іміється, — не дуже й зобиджався Юхрим. — Ви ще почуєте про мене і в селі, і поза селом!

До роботи Юхрим був рідким, наче юшка, зате круто міг замісити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритність своєї невеликої голови, мізки якої найбільше були націлені на свіжу копійку. Дух її колишній підписар і під льодом чув. Тільки значно пізніше, розпізнавши дрібненьку, злукавлену і підступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумів дідові слова:

— Сто друзів — це мало, один ворог — це багато!..

Знітившись, я стаю на поріг, знову ж таки розмірковуючи, як би так вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гості чи хоча б мама почала співати. Тоді в неї обличчя і очі жалісніють та й жалісніють, а ти в цю часину вискакуй на піч і нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кіскою — і не дуже подавай голос. Але в гості до нас ніхто не квапиться і з хати не чути ніякого співу. А ноги вже цвяшками підбиває холод, і хоч-не-хоч, а таки мусиш навинутися на очі матері. Як вона зараз почне вичитувати, я приблизно догадуюсь. Тут головне ні в чому їй не перечити — ні словом, ні очима, а тільки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далі зненацька запитати про таке, що одразу б набакирило материні думки на щось інше. Що не кажіть, а іноді це пособляє.

На вулиці чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, і спочатку дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим він чалапає, бо коли в тебе немає чобіт, то ти починаєш оглядати людину

з ніг.

Попідтинню, де трохи сухіше, іде наш голова комбіду дядько Себастіян, і я одразу оживаю.

— Добрий ранок, парубче! — забачивши мене, привітно здоровкається дядько Себастіян. На його високій статурній постаті метляється кавалерійська шинелина, з-під якої відстовбурчується пістолет. — Ти чого, сякий, а не такий, на холоді вухналі куєш зубами?

— Ги-ги, — сміюся я.

— Він ще й регоче! — наче сердиться дядько Себастіян і грізно хитає головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, і чоловік починає запихати його в стареньку будьонівку. — Чого босоніж стоїш?

— А то ви не знаєте чого? Купило притупило.

— Тоді сиди, халамиднику, в запічку і не вирипуй хати! — гримає дядько Себастіян.

А я, тримаючись за клямку, виграю дверима і посміхаюсь.

— Дивіться на нього: босе, а чогось радіє!

— Птиця також боса ходить, і не журиться, — сміючись, відповідаю я.

То що після цього дядьку Себастіяну робити? Він примружується і починає натрушувати сміх на ворота, і нам приємно дивитися один на одного, хоча один з нас взутий, а другому взуття тільки сниться.

— Дядьку Себастіяне, у вас під шинелею стеєр?

— А ти звідки знаєш? — дивується чоловік.

— Сорока на крилі принесла.

— Краще б вона тобі чоботи принесла.

— Ви його в бандитів забрали?

— В бандитів.

— А він добре б'є?

— Нічого.

— От аби мені хоч раз бабахнути, — аж мружусь від задоволення, уявляючи, як би я стрельнув із стеєра.

— Найшов забавку! — хмурніє обличчя дядька. — Краще було б, дитино, аби ні ми, ні ви не знали цих забавок.

Тут уже я дядьку Себастіяну й трохи не вірю, хоч він правдивий і добрий чоловік. Це ж як гарно, коли є зброя — і шабля, і карабін, і спис, як у червоних козаків: одне тобі рубає, друге стріляє, третє, як на плакаті, по семеро всяких ворогів так наскрізь прохромлює, що вони тільки ногами дригають і розгублюють чорні капелюхи. Та хіба старші всю правду кажуть малим? До цього нам не звикати.

Дядько Себастіян спирається на ворота, а я ближче підходжу до нього. Він косує довгастим оком, приміряється, через ворота хоче вхопити мене за руку. Я, гигикаючи, відскакую од нього, а потім знову наближаюсь — і все починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою інколи поглядаю на вікна. Побавившись і так і не впіймавши мене, дядько виймає з кишені прим'ятого листа:

— Маєш від батька. Неси мерщій матері.

— Спасибі. То, може, зайдете до хати? — запрошую дядька і прикидаю в голові: як би це добре було — мати і старі заметушилися б по хаті, почали журитися і радіти, а я прикипів би до дядька Себастіяна, слухав би листа і досхочу роздивлявся б стеєр. — Загляньте до нас, дядьку Себастіяне.

— Нема часу, дитино, — люди чекають, — руйнує всі мої надії дядько.

— Жаль, жаль, — кажу статечно, беру листа і вже сторч головою так влітаю в хату, щоб насамперед в очі впадали не ноги, а лист, — Мамо, від тата!

— Ой, — аж застогнала мати і прикрила повіками очі. Товстий починок випадає з її руки і розмотує по долівці пряжу. — Кажеш, від тата?

— Еге ж! — переможно відповідаю, бо кому зараз потрібні мої ноги?

Мати прикладає руки до грудей, далі бере листа, безпорадно розглядає його з усіх боків, навіть нюхає: