Гуси-лебеді летять
Шрифт:
— Махоркою пахне… Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?
— Я ж, мамо, тільки по-друкованому вмію. — І в мене теж трохи жалісніє голос.
— Чого б ото людям не зробити однакове письмо — і читане, і писане? — журиться мати над наукою, а далі наказує: — Біжи, сину, до дядька Миколи, хай прийде прочитає.
— В чому ж це я, мамо, побіжу? — зиркаю на свої ноги і аж підростаю від надії, але одразу ж немилосердно кривлюсь: — Тепер так усюди розгасло…
— У моїх доскочиш — тільки не гайся, — мати скидає свої старенькі чорнобривці.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч
— Ну, як, мамо? — питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хіба матері до мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
— Біжи борше!
— Я в один лет домчусь, як на чортопхайці!
Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташині крила.
Я вилітаю з хати, щось переможно кричу дідові, ляпаю руками по задубілих халявах, а вони озиваються музикою. Та діда теж чогось не веселить моя радість, він заклопотано схиляється над колесом, а я перелітаю через ворота, і вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю.
Тепер і заспівати можна по-парубоцьки:
А вулиця та вузенька, Чого трава зелененька?Вулиця наша насправді вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її колії й зелені моріжки падає вечір, вона стає схожою то на річку, то на довжелезний міст. Тут з-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитнаві хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремество в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство і мірошництво.
Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем'ян, якого знав увесь повіт. Чого тільки не вмів мій дідусь! Треба десь зробити січкарню, драча, крупорушку чи керата, — співаючи, зробить, дайте тільки заліза, дерева і ввечері добру чарку монопольки. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них.
Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. Сусіди не раз, сміючись, згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю.
Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святі, спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пізнавали в них наших красивих дідуганів Дебелюка і Марущака. Фігури закрасувались перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку, не заплатив ані шеляга колишньому кріпакові. Дід якось нагадав вельможному за плату, але той лише розреготався і крізь сміх сказав:
— То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужикові! Чи тобі не досить її?
Тоді мій дід і показав свій норов: уночі відікрав у пана апостолів і порізав їх на дрова. Вранці коло нашого подвір'я вже юрмилися люди, розглядаючи розкидані
— Не поріж, то знов стоятимуть біля панської кам'яниці, хай там тільки одне горе стоїть!
Незабаром над'їхав за фігурами розлючений пан зі своїми гайдуками. Побачивши, що робиться на подвір'ї майстра, він вилаявся і на нашій, і на чужій мові та й подався до батюшки зі скаргою на богохульство. Свята церква поклала на діда покуту: він якийсь час мусив кожного, навіть найменшого, свята ходити на всі богослужби. І тоді найбільше дідусь вистоював біля найкращих святих — Юрія і Іллі, бо хто не знає, що Юрій ненавидів зміїв і панство, а Ілля громовими стрілами бив чортів, розтоплюючи бісівську шерсть і м'ясо на смолу?…
Наспівуючи, я добігаю до обійстя дядька Миколи, якого по-вуличному прозивають Бульбою. Він якраз, широко розставивши ноги, стоїть біля обори і коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий і невеликий на зріст, зате вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а під ними і поверх них то чаяться, то розгулюють посмішка і насмішка. Жив дядько Микола хоч і бідно, зате весело: він ніколи не впадав у журбу, ніколи не прибіднювався, а навпаки, любив так похвалитися, щоб іще хтось не крізь смуток дивився на світ.
Сіяв, наприклад, чоловік десятину жита і вже наперед прикидав на полі:
— Зберу з цієї десятини вірних двадцять кіп, кожна копа дасть по двадцять пудів, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер будувати нову комору?
А згодом виходило, що зародило на десятині лише вісім вірних кіп, кожна видала вісім пудів, і, коли хтось говорив про це дядькові Миколі, він, анітрохи не журячись, відповідав:
— Хіба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тільки ж через неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли і попадю годуй! Аби мав корівчину, то на цій полові давала б вона не молоко, а саму сметану.
— А може, одразу масло, — шпигала тітка Ликерія, вона ніяк не могла звикнути до вихвалянь свого мужа.
— От цього, жінко, вже не може бути: масло через дійки не пролізе, — уточнював безневинно дядько Микола.
— А щоб тебе та бодай тебе, — і посмішка змивала з пожовклого обличчя донедавню причепливість.
Навіть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третій рік, голодуючи, дядько Микола кепкував із своєї недолі. Зустрів його я весною вже обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусідів, що передчасно перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловік сказав:
— Нам що з Ликеріею? Хліба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж худоби не лічено було! — В його очах, обведених тінями голоду, з'явилася давня усмішка життєлюба, а в моїх — сльоза… Не знаю чого, але в селі подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птиці. От аби знаття, чи правда це?…
Зараз дядько Микола смачно навпіл розколює березові і грабові кряжі. Робить це він так: підійме над головою колуна, замахнеться, скаже «гех» — і дерево розвалюється надвоє, і знову «гех» — і знову на землю летять половинки.