Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Де він зараз?
— У мене вдома.
— У тебе?
— А куди ж йому йти, якби я його вигнав! Шукати тих, хто його красти навчив?
— Чому своєму начальству не доповів?
— Хотів з'ясувати, як тут бути. Адже там, у колонії, таких роту можна набрати.
— А начальника карного розшуку командиром — і всіх під прапор «Анархія — мати порядку»? Так?
Олександр похнюпився і не помітив, як у кабінеті з'явилася секретарка.
— Ольго Юріївно, скопіюйте ці заяви, і обов'язково з резолюціями. Запросіть до мене на завтра, на ранок, голову обласного суду, прокурора і начальника УНКВС. А цей молодий товариш
Наступного дня, надвечір, з Чити в напрямі до виправно-трудової колонії, що була за п'ятдесят кілометрів од міста, мчала міліцейська машина. Поряд з шофером сидів Дорохов, а на задньому сидінні, схиливши голову на Тасине плече, влаштувався Леонід Інокентійович Чипізубов. Тепер на ньому був ватяний бушлат, шапка з штучного хутра, від військової форми залишилися тільки чоботи. Метрів за сто від прохідної Дорохов попросив шофера зупинитися.
—Іди, Льошо, сам, а я через кілька хвилин слідом.
— Добре, Олександре Дмитровичу. Тільки дайте ще раз мені того листа. Хай Тася подивиться.
Дівчина обережно взяла аркушик паперу і вголос прочитала видрукований на машинці текст:
— «Начальникові виправно-трудової колонії Павлову Б.І. Прошу вас розглянути можливість подання матеріалів на умовно-дострокове звільнення Л. І. Чипізубова з наступною відправкою в діючу армію. Секретар обласного комітету Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків».
— Ну, бувайте. Я напишу вам, Олександре Дмитровичу. І тобі напишу. Чекай, Тасю.
Чипізубов пішов швидко, впевнено, наче за дві доби став іншою людиною. А може, допомогла йому так рішуче ступити за дріт віра в людей. Дорохов зачекав, поки Льоха зникне за прохідною. Взяв портфель і попрямував до начальника колонії вручити листа Костянтина Івановича.
ПО СТАРИХ МІСЦЯХ
Дорохов сидів у кабінеті начальника карного розшуку, роздавлений несподіваним нещастям. Гущин повідомив його про загибель Володі Лисіна. Здавалося, зовсім недавно Дорохов здавав Володі справи в Петровську-Забайкальському, і ось його немає серед живих…
— Сам розумієш, краще за тебе ніхто не знає району. Збирайся і їдь. Допоможи знайти злочинців. Усю організацію роботи бери в свої руки. Вчора його вбили. Мені Сидоркін над ранок подзвонив. Подробиць він і сам не знає, сказав, що виїжджає на місце злочину….І знову, як на похороні Чекулаєва, прогримів залп. Дорохов сумно прислухався до лункого стукоту перших грудок землі, що падали на труну. Ці удари тупим болем віддавалися в серці.
Прямо з кладовища всю оперативну групу, створену для затримання злочинців, зібрали в кабінеті начальника міліції. Сидоркін, змарнілий і, як здалося Сашкові, дуже постарілий за зиму, доповідав тим, що зібралися:
— Тиждень тому Лисін верхи вирушив по селах перевіряти роботу дільничних. Замість тих, хто пішов до армії, ми призначили нових, недосвідчених, із старих та невійськовозобов'язаних, от і доводиться вчити їх на ходу. Позавчора вранці Лисін був у селі Обор, подзвонив черговому, сказав, що виїжджає до Харауза не трактом, а навпростець, через хребти, повз займанки, але не доїхав. Прийшов у село його неосідланий кінь. Хараузький дільничний відчув недобре і з одним колгоспником вирушив по сліду. За десять кілометрів од села прямо на дорозі знайшли вбитого Лисіна. При ньому не виявилося ні зброї, пі польової сумки з документами. Ми виїхали на місце. Судячи з слідів, злочинців було двоє. Можливо, Лисін зустрів їх на дорозі, спішився, стояв з ними, розмовляв і курив. На місці знайшли два недокурки: один — самосад у газеті, другий від «Біломора», обгорілий сірник, гільзу від трьохлінійки та калюжу крові. Лисін дістав дві ножові рани в спину та кульову в голову. З його ж гвинтівки.
— А де речові докази? — поцікавився Дорохов.
— У мене, Олександре Дмитровичу, — одразу ж відповів Степан Простатін. — Недокурок із самосадом маленький, у газетному тексті нічого не розбереш, а гільза, судячи з заводського маркірування, з нашого складу. Хто вони, ті двоє, куди пішли — по слідах не розібрати. Собаки не використовували, немає у нас собаки. Разом з провідником Байкала призвали до армії. Обидва злочинці в чоботях, я там зліпки гіпсові зробив. Дорога ж ця безлюдна. Люди там тільки в косовицю бувають. Ніхто в Хараузі сторонніх не бачив. Та й чоловіків там лишилося — один, другий, та й усі. Треба виїжджати на місце й шукати, ми ж там лише один день і попрацювали.
—Їдьмо, — вирішив Дорохов. — Години, щоб зібратися, вистачить?
Коли співробітники почали розходитися, Сидоркін попросив:
— Не заперечуєш, якщо я з вами не поїду? Нездужаю я, боюся, зовсім захворію, а тут справ сила-силенна. Та й не потрібен я тобі. Сам упораєшся.
У Хараузі ніяких новин не було. Мало не до півночі Дорохов та його товариші по службі розмовляли з колгоспниками, але все марно. Побував Олександр у Степаниди, дружини Юшки Слєпньова, з яким розмовляв на займанці півтора року тому. Цього разу жінка зустріла його войовничо. Ще в сінях заявила, що ганьбити чоловіка нікому не дозволить.
— Юхим мій, як усі, воює, фашистів б'є, і краще, ніж інші. Сміливий він, а до того ж мисливець.
Степанида кинулася до божника, витягла з-під ікони зім'ятий аркуш із зошита, складений трикутником, повертіла ним перед носом у Дорохова.
— На, дивись. У солдатах він. Призвали. Пише: сам добровільно попросився з колонії.
Олександр глянув на листа, він був посланий менше місяця тому. Вище адреси замість марки стояв штамп: «Військовий».
Дорохову бракувало давніх хараузьких друзів — дільничного Хлинова, мисливця Прокопа. Ще торік пішли вони воювати. Новий дільничний раніше був рахівником у колгоспі, хоч і бігав, старався, але користь од нього була невелика.
Щоправда, знайшлася зрештою в селі тямуща людина — мисливець Михайло Гостєв, та ось біда: інвалід, нога не гнеться. Через те і в армію не взяли. Але допомогу подати він згодився не вагаючись.
Вранці, перед світанком, осідлавши колгоспних коней, Дорохов, Простатін та Михайло Гостєв виїхали на місце.
Гостєв сидів у сідлі боком, витягнувши вперед ліву ногу. Вчора під час знайомства пояснив Дорохову:
— Пом'яв мене в молодості біля барлога звір. Увесь лівий бік роздер, а ось ногу, коли треба через колоду перелазити, руками перетягаю. Але полювання не кинув, працівник у колгоспі я нікудишній, а по хутровині мене тільки Прокіп обжене.