Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Але й ранок минув марно. Спускаючись із сопки, щоб зустріти дільничного з кіньми, Мишаня помітив вершника, що скакав з села. Він узяв бінокль.
— Шпарко жене коняку. Поспішає. Видно, щось сталося. Без гвинтівки. Здається, Степан. Чому ж він без зброї? Мабуть, за півгодини чи й скоріше тут буде. — Мисливець перевів бінокль в інший бік. — А он і сніданок нам їде. Ну, пошкандибали вниз.
«Звісно, без діла Простатіну скакати сюди нічого, — подумав Дорохов. — Невже в Хараузі знову лихо скоїлось?» Йому почали уявлятися картини одна страшніша за іншу: натрапили на бандитів, вони ще когось убили й знову втекли. Скільки ж загинуло? Один, два чи більше? Чому пропустили? Мабуть, треба було Степана залишити тут, а самому поїхати в село. Може, він зумів би уникнути жертв, уберегти людей. Чорт забирай, як він повільно їде…
Простатін підскакав одночасно з дільничним, зіскочив з коня, підійшов мовчки.
— Все, Сашко! Все. Взяли вчора біля печери на Чикойському тракті. Без жодного пострілу.
— Обох?
— Еге
— Здогадуюся. Раніш казати не хотів. Слєпньов Юшка. Ми його тут на солонці чекали, а він проскочив. Хто другий?
— Теж засуджений і дезертир.
Наступного дня в Петровську-Забайкальському Дорохов сидів у своєму колишньому кабінеті. Трохи осторонь, під вікном, примостився Простатін, а біля самих дверей — Зінов'єв, посеред кімнати на стільці застиг Слєпньов. Спершу він мовчав, а потім став лаятися, захлинаючись, ковтаючи закінчення слів, бризкаючи слиною від люті:
— Гади ви всі! Сволота! Скажи спасибі, Простатін, що гвинтівку твого начальника не встиг пристріляти, а то б не завищив, замість шапки в лоба кулю загнав. Все одно втечу і вбиватиму вас, де тільки зустріну, де тільки доведеться. Гвинтівка ж моя цілісінька зосталася, і припас є. На вас вистачить. А ти, Дорохов, краще не попадайся: зустріну — задушу.
— Що з вами буде, трибунал вирішить. — Олександр хотів сказати щось іще, а потім попросив: — Заберіть його від мене, хлопці, не можу на нього дивитися, ще, чого доброго, не стримаюся. Прокуратура з ним розбереться.
Слєпньова повели до камери. Повернувся Простатін і доповів:
— Слєпньовський напарник на допит проситься.
— Ну його к бісу! Передамо слідчому.
— А може, викличемо? Я б сам з ним поговорив, але ж мені не можна, я наче як потерпілий.
— Якщо потерпілий, гаразд. Скажи Зінов'єву, щоб привів.
Незабаром до кабінету увійшов високий сутулий чоловік, років на десять — дванадцять молодший за Юшку. Армійська шинель висіла на ньому, як на вішалці. На порозі він зняв шапку.
— Проходьте, сідайте. — Дорохов побачив розгублене обличчя, в очах страх і водночас рішучість. — Хто ви, звідки?
— Пєсков Севастян, із Зеї. Я прийшов повинитися.
ТАЙНИК НА СОРОЧЦІ
…Караван ішов повільно. Важко навантажені коні вибивалися з сили, видираючись на гостроверхі перевали. На крутизні коні присідали і змиленими мордами торкалися землі, в'юки сповзали на круп, розтягуючи сирицю попруг. Коли стежка збігала вниз, в'юки сповзали вперед, до крові розтираючи натруджені конячі спини. На вузьких місцях люди здиралися вище, прив'язували мотузки до скель або дерев і страхували вантаж, через небезпечні місця коней вели на поводі. Не приведи господи, зірветься котрийсь і з вантажем загурчить у провалля. Змучилися коні, втомилися люди. Та й мало їх було, втроє менше, ніж коней. На перший погляд караванщики схожі були на козаків. У кудлатих папахах, у чумарках з грубого сукна, в кожного за плечима новенька чотирилінійна гвинтівка, а на поясі в кобурі або просто за ременем великі американські револьвери «сміт-вессон». Тільки один із супровідників їхав верхи і одягнений був пишніше — в бекешу, підбиту каракулем, і соболину шапку. Двадцять сім днів ішов караван з далекої Учурської тайги, і дороги йому було, однак, ще на півмісяця. Вирушали вдосвіта і йшли до смерку. Іноді зупинялися раніше, якщо не витримували коні. У цей перехід відстав хворий козак. Відстав на цілу верству і насилу плентався слідом, побоюючись зірватися з кручі. Стежка пірнула у вузьку низину, вивела на заокруглену піщану косу, оточену уламками скель. Той, що в каракулі, звелів отаборитися. Сонце стояло високо, і можна було йти ще та йти, але надто потомилися коні. Звалили вантаж в одну купу, зібрали плавник для вогнища, пригорщами поділили коням овес навпіл з ячменем, а потім усі стовпилися перед вогнищем. Несподівано з-за найближчих валунів ударив залп. Луна розметала по скелях грім рушниць, немовби розколюючи ущелину. Коні, зірвавшись з прив'язей, злякано металися берегом. Їхнє іржання, крики захоплених зненацька козаків заглушалися пострілами. Старший каравану та ще один залягли за в'юки і вдвох почали відстрілюватися. Вони нарахували вісім рушниць, виставлених із-за каменів. Старший холоднокровно підвів мушку свого вінчестера під чийсь кудлатий чуб і плавно натиснув на спуск. Бандитська берданка зісковзнула зі скелі. Козак підчепив другого, той наче ужалений зірвався з-за валуна на весь зріст і дістав ще гостинця з вінчестера. Але падали мертвими й козаки. Троє метнулися до річки. Двоє, розкинувши руки, розтяглися на піску, так і не добігши до води. З усієї охорони каравану зосталися серед живих тільки двоє, але один з нападників зайшов з тилу і впритул розстріляв обох. Козак, який відстав, сховався на вершині й бачив, як зграя взялася грабувати. Насамперед скинули у воду мертвих, і річка стрімко понесла їх униз.
Потім двоє погнали коней за наступний перевал, а решта заходилися розбирати вантаж. Отаман звелів відкласти набік дванадцять в'юків, кожному членові зграї по два, а решту шістдесят три поперетягали в скелі. Туди ж віднесли амуніцію та зброю вбитих і все завалили камінням. Потім розворушили пісок, прибрали та підчистили косу, наче й не було тут годину тому кривавої розправи. Прив'язали до мотузки голяк, перекинули через річку, і, коли мотузка зачепилася міцно, всі шестеро взяли на плечі в'юки й переправились убрід.
Вцілілий з усієї охорони хворий козак цілу ніч, причаївшись, просидів на вершині скелі і вранці, переконавшись, що поблизу нікого нема, взявся, здавалося б, до непосильної роботи. Розкопав бандитський тайник і почав тягати вантаж на вершину. Працював гарячково, мабуть, страх прогнав хворобу. Спочатку брав по одному в'юку, хоча й з ним припадав на кожному кроці, потім втягнувся і почав носити по два. У саквах знайшов сушене м'ясо, кілька сухарів і, повертаючись, жував на ходу. Осторонь ріки, в глибоку розколину опустив шістдесят один в'юк, кілька берданок, патрони. Закрив усе зверху повстиною, а потім завалив камінням. Незважаючи на страшну, нелюдську втому, козак поспішав зникнути із згубного місця. Надів на себе заплічну сумку з пожитками та їжею, зв'язав широким паском два тюки й перекинув через плече. Взяв у руки берданку, зарядив і поплентався стежкою, хитаючись під вантажем, у той бік, куди погнали коней. Коли піднявся на верхівку найвищої скелі, зупинився, зняв вантаж, дістав з мішка чисту полотняну сорочку, розстелив її на рівному уламку граніту, вийняв з патрона велику свинцеву кулю і просто в чорний порох накапав кілька крапель спирту з фляги. Зачекав, поки порох розчиниться, і невеличкою заструганою тріскою почав малювати. Спочатку на полотні з'явилася річка, потім далекі хребти, потім прибережні скелі. Почекавши, поки сонце майже опустилося, зробив відмітку. Кількома лініями позначив висоту, за якою в щілині зостався вантаж. Уже в сутінках козак уважно оглянув тюки. Вони були маленькі, вершків десять завдовжки та п'ять упоперек, але кожен важив пуд. На одному він розпоров верхню упаковку з брезенту, зняв її і наполовину підсунув під той самий граніт, що правив йому за стіл, привалив ще камінням. Під брезентом виявилася м'яка оленяча шкіра, її спостигла така сама доля, тільки кинув її козак осторонь від стежки і привалив так само камінням. Під шкірою була парусина, її безжально проштрикнув ножем, і з мішка потекла на стежку темно-жовта блискуча цівочка.
Другу ніч скоротав козак без вогню осторонь стежки. Вранці на березі розсипав рештки золота з першого в'юка, засунув клапті парусини між каміння, залишивши частину на видноті. Другий пуд золота вклав у заплічний мішок і рушив у дорогу…
Севастян Пєсков скинув шинель, стягнув гімнастерку, під нею виявилася брудна, заношена стьобана жилетка-душогрійка, надіта прямо на спідню сорочку. Стягнувши душогрійку, поклав її перед Дороховим. Той передав йому уламок безпечної бритви… Незабаром на столі була розкладена спинка старої сорочки, на якій виразно виднілися штрихи та лінії.
— Ось здаю. Добровільно. Чистого золота-шліху там шістдесят один пуд. Козак, що переховав золото, був мій дід. Тоді, тисяча дев'ятсот другого року, на залізниці його схопила поліція. Один з охорони, що кинувся в річку і врятувався, посвідчив, що це мій дід навів бандитів на караван. Половину зграї поліцейські вбили в перестрілці. Решту після суду розстріляли. Діда відправили на каторгу, і додому його привезли після революції — без ніг. Відморозив у тих краях, однак сорочку цю зберіг. Батька мого вбили в імперіалістичну. Мені, єдиному в сім'ї чоловікові, дід перед смертю відкрив таємницю золота, наказав знайти, але одразу мені не пощастило. У бійці забив одного старателя і потрапив до в'язниці, а потім до колонії. Там здружився з одним нашим, зейським, Агєєв його прізвище, звуть Миколою, і розповів йому про тайник. Почали готувати втечу, Микола втік, а мені не пощастило. З колонії нас узяли у військову частину, в солдати. Ось із Слєпньовим утекли з ешелону, вже у вас тут на станції. Юшка Слєпньов запропонував додому заскочити. У цивільне, каже, треба переодягтися, а вже потім по золото подаватися. Микола Агєєв там, на Зеї, мене чекає. Обіцяв на підмогу декого підібрати й амуніцію приготувати. Міліцейського вашого я не вбивав. Слєпньов, справжній псих, вирвав у того з піхов тесак і двічі штрикнув, а потім ще й з гвинтівки. І мене мало не порішив за те, що не став йому допомагати. Ви перевірте, у вас там, мабуть, відомо. А золота так ніхто й не знайшов. Лежить воно у тій розколині, і я вирішив віддати його державі.
ЗА ПЛАНОМ ДОРОХОВА
Поїзд мчав на схід. Олександр їхав третю добу і спав без просипу половину дороги. Навіть провідниця занепокоїлася. Підійшла, розбудила:
— Товаришу командир! Ви не захворіли? Може, чайку?
А тепер йому не спалося. Він лежав на твердій полиці, дивився у стелю вагона, думав.
Легко сказати, від Чити йому треба проїхати тисячу сімсот кілометрів залізницею до станції Тигда, потім сто двадцять на попутній машині, а звідти вже літаком. Величезна Читинська область. І це тільки на схід. А якщо на захід, то там ще чотири сотні кілометрів. На північ нема чого й казати — до самої Якутії, а на південь — до маньчжурського кордону. Пригадалася газетна замітка: у Зейсько-Учурському районі, звідки йшов той караван, евенкійський колгосп «Піонер» одержав на вічне користування, за державним актом, сто тисяч гектарів землі, а в колгоспі всього сотня чоловік. Не обробляють вони тієї землі, полюють і пасуть оленів.