Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Жінка підійшла до нього, постояла біля лави, вдивляючись у спокійні риси обличчя гостя, нагнулася над самою головою і легенько подула на повіки. Перший сон виявився міцний, повіки гостя навіть не здригнулися.
— Видно, вуркаган запеклий, а спить, мов ангелок, — пробурчала господиня і заходилася прибирати зі столу посуд.
Ледь чутно стукнули сінешні двері, але Олександра наче підштовхнули в бік, і він як ошпарений схопився з лави, засунув руки в кишеню ватяних штанів і вчепився в рукоятку нагана. З другої половини хати відчинилися двері.
— Чого схопився? Внучок мій, Костенька.
Було
Олександр тим часом дістав з печі свої висушені валянки, вправно замотав онучі і, не кваплячись, почав узуватися.
З'явилася разом з Костею господиня.
— Куди квапишся? Давай чаювати. Коля тебе побачити хоче. Прийде до струмка, як стемніє.
Ага, значить, клюнуло! Котра ж зараз година? Друга чи й більше. Отже, коли вважати, що Костя пішов о десятій, то обернувся він туди й назад за чотири години. Тоді на дорогу пішло три години, туди й назад. Недалеко, десь тут під боком, кілометрів п'ять-шість, од сили вісім.
— До струмка, кажеш? А скільки туди йти?
— Тут поряд. Скоро дійдемо, — відповів уже осмілілий хлопчак. — Тільки татко звелів темряви чекати.
— Ну, тоді чайку поп'ємо, — згодився Олександр.
Як тільки стемніло, Дорохов почав збиратися. Поклав у мішок хліб, сало, консерви, туди ж запхнув пачку махорки, хотів засунути згорток з ошурками й золотом, але передумав. Другу пачку махорки тицьнув у ліву кишеню тілогрійки, підперезався тонким сирицевим ременем і за пазуху, мов протитанкову гранату, засунув майже повну пляшку спирту.
— Бувай здорова, мати!
— В час добрий тобі.
—І тобі теж.
Коська йшов попереду, а Дорохов, трохи відставши, ступав позаду і лівою рукою, прямо в кишені, розірвав пачку махорки і почав у жмені розминати тютюн. М'яв старанно: на випадок сутички жменя тертого тютюну в очі діє чудово. Второваною санною дорогою піднялися на узгірок, і як тільки спустилися, хлопчик звернув на малопомітну стежку і притримав Олександра за руку.
— Тут, дядьку.
Неголосно свиснув, у кущах за струмком йому одразу у відповідь пролунав тихий свист і цілком виразне, наче поряд:
— Ти, Косько?
— Я.
Скрадаючись, мабуть, за звичкою, щоб не тріснула під ногами гілка, з кущів вийшов чоловік і, не доходячи до Дорохова кроків п'ять, зупинився. На лівій, зігнутій у лікті, руці лежала рушниця. Стволи погрозливо дивилися вперед, на нього — Сашка. Стояв Микола Агєєв боком, видно готовий миттю підкинути рушницю, двічі натиснути на курки й кинутися геть.
«Боїться! Або принаймні побоюється», — промайнула думка і Дорохов вирішив взяти ініціативу в свої руки.
— Здоров, Миколо! Привіт тобі від Севастяна. Присядьмо де-небудь та ковтнімо за нього спирту. Я тобі розкажу усе, що знаю, і подамся далі. Не звик я до ваших ведмежих порядків. — Сашко витяг із-за пазухи пляшку і впритул підійшов до бандита. Зубами вийняв пробку і подав Агєєву спирт. — Пий!
— Чого ж тут? Ходімо до нас. Переночуєш, розкажеш як годиться, а може, й лишитися до весни захочеш.
— Буду виходити на залізницю. Чого ж тут зиму стовбичити?
— Не захочеш — підеш. Зате поговоримо по людському, а заразом і вип'ємо. Свіжиною тебе підгодуємо. Тут недалеко. Навпростець версти дві. Але ми кругом ходимо, щоб сліду не давати. Тюпай, синку, додому… Ідеш, чи що?
— Ходімо. Байдуже. Думав у однієї молодиці переночувати. Гаразд, зачекає. Ну, давай на доріжку по ковтку. — Високо закинувши голову, ковтнув з пляшки. У темряві не було видно, як, закушуючи снігом, він з огидою виплюнув спирт. Приклався і Агєєв, теж закусив снігом, закинув за плече новеньку двостволку й пішов уперед. Олександр помітив, що обидва курки в централки були зведені.
Іти з ним у бандитське лігво? Іти. Звісно, йти. Дізнатися, де воно знаходиться, подивитися, помацати кожного своїми руками, а потім накрити всю зграю одним ударом.
Раптом Дорохову сяйнула думка, що він допустив прорахунок, що бандити вирішили заманити його до себе, щоб відняти золото, а з ним просто розправитися.
«Ну це вам не вдасться». Сашко намацав у кишені ганчірку з ошурками від свічника і, проходячи повз повалене бурею дерево, спіткнувся. Підводячись, засунув під дерево злощасний згорток, і одразу на душі стало легше.
Перед косогором зупинилися. Агєєв показав рукою кудись у темряву і пояснив:
— Ось і прийшли. Тут сотня кроків лишилася.
— Знаєш, Миколо, я ось іду й думаю, що дурницю впоров. — Дорохов помовчав. — Є в мене золото, трохи менше фунта. Щоб з ним до вас не тарабанитися, його біля твоєї хати в снігу прикопав.
— Де?
Олександр гмукнув у відповідь:
— Та так я тобі не поясню. Показати треба.
— Нічого, завтра мати лазню топитиме, сходимо попаримося, а заразом і пісок забереш.
Розсунувши ялини, Агєєв відчинив дощані двері, і обидва опинилися в невеликому тамбурі, з якого другі двері вели безпосередньо в бандитське житло. Землянка була велика і на диво зручна. Її викопали в ялиннику, на косогорі, потрудившись на совість. Праворуч і попереду тяглися двох'ярусні нари. Ліворуч велика, складена з каменю груба з металевою плитою і конфорками. Посередині виструганий з дощок стіл, над ним гасовий ліхтар «летюча миша».
За столом троє бандитів грали в карти, а ще два зарослі чоловіки валялися на нарах. Усі п'ятеро при їхній появі повставали, й у землянці вмить стало тісно. Агєєв оголосив:
— Гостя привів. Хай розкаже, що про Севастяна знає.
Олександр трохи відштовхнув ватажка, підійшов до столу, поставив пляшку.
— Розкажу, тільки для початку хильнемо по чарчині, та заїсти б чимось. — Повернувся до плити, гріючи над грубкою руки, заглянув у піввідерний чавун, у якому варилося м'ясо. Поряд з ним у маленькому похідному казанку також булькав наваристий бульйон, з якого стриміла тоненька кісточка. Скинувши на нари мішок, тілогрійку й шапку, Олександр побачив, що чорний бородатий чоловік підвівся з нар, поставив на стіл алюмінієві кухлі й почав розливати спирт. Агєєв також роздягся і, подивившись на чорного, звелів: