Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
— Уставай — і ходімо. Та не здумай тікати.
Тепер, коли напруження спало, Сашко помітив красу підсвіченого місяцем і снігом березняка, що впереміш з ялинником обступив дорогу, і відчув мороз. Засунув револьвера за пазуху й почав відігрівати задубілі від металу пальці. Виявилося, що Зея зовсім недалеко. Вони спустилися на кригу і второваною дорогою пішли вниз. З моменту
— Подивився я вчора на твоїх хлопців, і жаль їх стало. Батько бандит і власних дітей на підсобників перетворив. Ти хоч думав, що їх чекає? Якби була в них мати, вона б тобі за них очі повидряпувала. Стара тільки над тобою тремтить і заради тебе онуків губить, а заступитися у вашому кутку за них нікому. Думав, що все про тебе знаю. Цілий місяць, можна сказати, щодня з Севастяном Пєсковим у в'язниці розмовляв. Він мені твердив: «Агєєв людина, у нього совість є». Перечитав я показання людей, яких ви грабували, і там виявилося, що ти совість не всю втратив, коли не дав чорнобородому з жінки знущатися. У колонії про тебе довідки наводив. Сказали, що працював справно, з п'ятірки три роки чесно відбув; і потім раптом утеча. І мало, що втік. Ватажком банди став. Грабувати почав. Гаразд, коли бандит, грабунки — річ зрозуміла, а ось як же ти з Віктором та Костянтином Миколайовичами так поводишся? Виростуть, то батьківською доріжкою підуть. Чого ж мовчиш, мов язика відкусив? Собі життя зламав і дітям губиш… А ти знаєш, яке тут життя після війни буде? Повз вас пройде нова залізниця. Побудують заводи, міста. Люди тайгові світ побачать. А ти бандит. У дітей, якщо вони твоєю доріжкою й не підуть, все одно твоє життя залишиться. Давай так: прийдемо у сільраду, пиши явку з визнанням провини. Будемо вважати, що сам, добровільно, здався. Знову мовчиш? Дурень ти, Миколо. Я ж з тобою тут від чистого серця говорю, а там, у сільраді, допитуватиму на протокол.
— Не вийде явки з визнанням провини. Не потрібна вона буде, — вперше обізвався Агєєв.
— Це чому ж не потрібна? — обурився Олександр.
— Поки дійдемо, руки відмерзнуть. Чим я свою біду відроблятиму? — Агєєв зітхнув, ще нижче схилив голову і похмуро кивнув: — Видно, на роду мені написано бандитом здохнути.
— Ану стій! — Олександр спробував розв'язати ремінь, але сириця стала наче залізна і насилу піддалася ножеві.— А тепер три снігом.
Хвилин десять Агєєв розтирав руки то об сніг, то об валянки і під кінець, стримуючи стогін, ворушачи пальцями, подякував:
— Спасибі. Почали відходити.
У сільраді, де розмістилася оперативна група, коли Дорохов представив Мудрикову і всім іншим Миколу Агєєва, у всіх відлягло від серця, звалився тягар. Їх напоїли чаєм, відігріли, і Агєєв сів писати заяву про явку з визнанням провини. На вимогу Олександра він написав, що добровільно допоможе оперативній групі взяти без перестрілки усіх своїх співучасників, і того ж ранку дотримав слова.
Дорохов, повернувшись до Чити, докладно доповів про ліквідацію банди. Начальник карного розшуку його уважно вислухав, спитав, як справи з Чипізубовим. Олександр розповів, що одразу після повернення сам особисто здав його командирові запасного полку.
— Молодець, Дорохов. За цю операцію представимо тебе до нагороди. Але, видно, не судилося нам далі разом працювати. На, читай. — І Гущин дістав з папки папір.
«Телеграма. Начальникові управління міліції Читинської області.
Негайно відрядіть Олександра Дорохова до Москви для роботи в карному розшуку Головного управління міліції НКВС СРСР. Генерал-майор міліції Овчинников»