Хлопці з карного розшуку
Шрифт:
Сашко потягнувся до нар, узяв гітару, що висіла на цвяхові, ударив по струнах і заспівав:
Гарцюючи з ватагою вірною своєю,Я сто міст уже пограбувавІ до милої з дарами повернувся,За кохання їй усе подарував.Подивився на принишклих бандитів, швидше перебрав струни і змінив сумну стару злодійську пісню на задьористий куплет.
КІНЕЦЬ БАНДИ АГЄЄВА
…Дорохов лежав на нарах, похропував, голосно сопів, вдаючи, що, стомившись у дорозі, міцно заснув. Але йому було не до сну. Він був переконаний, що бандити йому повірили. І тепер обдумував, як поводитися далі. Як вирватися з цієї компанії, щоб уже потім повернутися сюди з Мудриковим і всією групою? Мудриков! Він, мабуть, теж не спить. Домовилися, що сьогодні оперативна група поїде далі по Зеї. Промине копальні й зупиниться в тому самому селі, де школа, до якої бігають діти Агєєва. Там повинен чекати його повернення. Чекати Мудриков буде ще протягом півтори доби або, вірніше сказати, двох з того моменту, коли пішов Дорохов. Якщо той до цього строку не повернеться, почне діяти. Візьметься за матір Агєєва і через неї шукатиме ходу ось до цієї самої землянки. Головним чином для того, щоб виручити його, Дорохова, коли він до цього часу зостанеться живий. Ну, живий він, мабуть, буде, коли, звісно, не зробить якоїсь помилки… Та ось як звідси вибратися раніше, ніж у Мудрикова закінчиться строк чекання? Може, вдасться втекти після лазні? Цікаво, скільки ж бандитів піде паритися?
Так і не заснув Сашко в бандитському лігві до самого ранку.
Спозаранку Агєєв вийшов із землянки, подивився на небо, за якимись ознаками визначив, що скоро, може, на ніч, піде сніг, і одразу всіх розігнав. Двоє бандитів пішли в тайгу перевіряти сільця й капкани, двоє попрямували до найближчої річечки, де в них стояли снасті на рибу.
— Ми тут щодня снігу чекаємо, — пояснив він Дорохову. — Нова пороша всі наші сліди і стежки вкриє. От і користуюся нагодою.
Сашко спробував розговоритися з бандитом, що зостався. Це був хирлявий чоловічок років сорока, увесь скуйовджений, неохайний. Походжаючи по землянці, він весь час підтягав ватяні штани, наче побоюючись, що вони ось-ось спадуть. Розмови не вийшло, бо бандит гмукав або відповідав невлад. Дорохову здалося, що його мучать якісь турботи й сумніви. Агєєв же, навпаки, чіплявся з розпитами. Його цікавило все. Чи беруть до армії з колонії і кого? Як поводяться з дезертирами, коли вони самі вирішують об'явитися? Що видають по картках? Чи переможуть фашисти, чи їх нарешті поженуть з нашої землі? Кожне запитання він ставив обережно, видно, намагаючись приховати, що його цікавило… Коли Дорохов спробував заговорити про дітей, Микола Агєєв спочатку хотів щось сказати, потім махнув рукою і швидко вийшов із землянки, наче згадав про якусь невідкладну справу. Та Олександр устиг помітити, як він кілька разів важко зітхнув, наче йому не вистачало повітря.
«Мабуть, шкода хлоп'ят, а діти й справді чудові,— подумав Сашко. — Видно, мучить батька їхня доля».
Опівдні утрьох посьорбали вчорашнього варива і вляглися на нари. Обидва бандити дуже швидко заснули. Хоч уставай і йди. Але піти ось так зараз не можна було. Якщо навіть не наздоженуть, зчиниться переполох. Розбіжаться хто куди, поки повернешся з оперативною групою. Поховаються по різних кутках, перечекають якийсь час і потім, зібравшись на новому місці, стануть ще зліші.
Ні, так не годиться. Не для того ти сюди йшов, Сашко, щоб розігнати зграю. Та як бути? Наче крізь пелену, постало обличчя Фоміна, і дядько Миша звичайним рівним голосом повторив свою улюблену настанову: «Не поспішай, Сашок. Не поспішай. Думай. Думай і шукай правильного виходу. Досі в тебе все йшло як слід, і далі все залежатиме від тебе самого. Не квапся, не поспішай і думай».
Хоч як повільно тягся час, та все-таки звечоріло. Агєєв виглянув із землянки й почав збиратися. Оглянув рушницю, перемінив патрони, узяв з полиці ще кілька штук і засунув у кишеню тілогрійки.
— Хлопцям скажи, щоб хутра не підпарили, яке принесуть, — наказав він бандитові, що залишався. — Та грубки не закривайте, а то вчадієте, мов кошенята. — І вже Дорохову — Ти торбу з собою візьмеш?
— А чого з нею тягатися? Хай лежить. Я у вас з тиждень погостюю, — безтурботно відповів Сашко, приховуючи радість.
А йому й було чого радіти. Ідуть удвох і до ранку можуть затриматися. Думав, і цей недотепа ув'яжеться, а він, слава богу, тут лишається. Везе, ну просто везе… «Дивися, щоб це везіння тобі боком не вилізло», — осадив він самого себе.
— М'яса більше звари, — попросив Сашко бандита. — Спирту принесемо кілька пляшок. Миколо, а де моя сорочка? Що ж я, без спідньої піду? Светра ж на голе тіло натягнув.
— Одягай. — Агєєв неохоче дістав з узголів'я своїх нар розмальовану сорочку. — Вдома я тобі дам чисту на переміну, а ця мені залишиться. Коли знайду золото, і тебе не обділимо. А може, ще й з нами залишишся? Ходімо, чи що?
«Як же бути? — вкотре запитував себе Дорохов, ступаючи слідом за ватажком. Думки, наче сніг у завірюху, кружляли й плуталися. — Не можна йти на копальні. Треба брати в дорозі. Одійти далі від землянки і тоді діяти. Цікаво, звідки повертатимуться «мисливці» і «рибалки»? Запитати чи не варто? Ото буде номер, коли я цього схоплю та напорюся на тих! Доведеться відійти якнайдалі. А що як зчиниться стрілянина? Треба, щоб у землянці не було чути. Може, біля копалень?»
Ішли не поспішаючи. Агєєв повів у обхід, зовсім не тією дорогою, що йшли вчора. Несподівано Микола почав вичитувати Дорохову за марнотратство. І відкрився йому у новій якості.
— Навіщо золото витрачати на спирт? Золото — це життя. Можна купити зброю, продукти і зиму просидіти без грабунків і крадіжок. Без снігу ще нічого: забрав, утік — і кінці в воду. А зараз спробуй поткнись, ураз знайдуть. А маючи золото, голодним не сидітимеш. Добре тобі пофортунило з пісочком?
— Пофортунило. Жаль, мало було, — всміхнувся Саша.
— Скільки?
— Я ж тобі казав, трохи менше фунта.
— Дарма хлопцям моїм про пісок сказав, хтось може й зазіхнути.
«Так-так! Значить, сам вирішив при нагоді моїм золотом скористатися, чи, може, думає, поділюся? Ну що ж, мені ошурків не шкода. Ходімо, далі видно буде».
Приблизно через годину вони вибралися на дорогу.
— Сіно тут возять. Ще трохи — і вийдемо на берег Зеї, а там до дому з кілометр, — кинув через плече Агєєв. Він, як і досі, йшов з рушницею напоготові.
— Зачекай, Миколо! Присісти б десь, онуча збилася, ногу муляє.
Знайшлася біля дороги звалена бурею деревина. Олександр почав перевзуватися. Агєєв сів поруч, прихилив до дерева рушницю і взявся скручувати цигарку. Дорохов покінчив з валянком, ударом ноги відкинув рушницю, відскочив убік і наставив револьвер.
— Не ворушись. Стрілятиму. Я з карного розшуку.
Агєєв так і застиг з клаптиком газети, на якій купкою була насипана махорка.
— Підніми руки, повернися спиною і лягай униз обличчям.
Олександр сам здивувався зі свого спокою. У його рівному голосі звучала холодна впевненість. Може, тому бандитський ватажок чітко виконав усі команди і дав зв'язати собі руки.
Сирицевий ремінь, яким підперезався Олександр, ідучи в розвідку, став у великій пригоді. Крім ножа й патронів, у кишенях у Агєєва нічого не виявилося. Закинувши за плечі рушницю, Дорохов наказав: