Хранителі Персня
Шрифт:
З темряви звився багровий меч. Білою блискавкою промайнув у відповідь Гламдринг. Із дзвоном знявся стовп білого сяйва. Барлог упав, меч його розлетівся на безліч оплавлених уламків. Маг на мосту похитнувся був, відступив на крок, але зумів устояти.
— Ти не пройдеш! — повторив він. [349]
Але Барлог отямився й стрибнув на міст. Бич його завихорився зі свистом.
— Не можна йому там стояти самому! — вигукнув раптом Арагорн, зриваючись з місця. — Еленділ! Я з тобою, Гандальфе!
— Гондор! — вигукнув Боромир і побіг за ним. І Але в цю хвилину Гандальф підняв патерицю й з голосним
Із жахливим криком Барлог повалився в безодню; промайнула і зникла його чорна тінь. Але, падаючи, він змахнув бичем, і кінці його, обвившись навколо колін мага, потягли його до провалля.
Гандальф похитнувся, впав, безуспішно спробував ухопитися за крайку моста… «Біжіть, божевільні!» — крикнув; він і щез у темряві.
Вогонь згас, стало зовсім темно. Хранителі, обмираючи від жаху, дивилися у провалля. Не встигли Арагорн і Боромир добігти до своїх, як залишок моста з гуркотом обвалився.
— Ходімо! — сказав Арагорн, намагаючись вивести друзів із заціпеніння. — Тепер я поведу вас. Ми маємо підкоритися його останньому наказу! Не відставайте!
Вони побігли, спотикаючись, широкими сходами, які починалися за дверима — Арагорн попереду, Боромир — останнім. Сходи вивели до широкого, лункого проходу; побігли ним. Фродо чув, як Сем схлипував поруч, і тільки тоді усвідомив, що й сам плаче. А барабани все гриміли, тепер вже глухо та скорботно: ррок, ррок, рок…
Загін не вповільнював ходи. Попереду замерехтіло світло-у стелі було пробито великі отвори. Ще прискоривши біг, вони влетіли до зали, залитої яскравим світлом з вікон у східній стіні, проминули її, й крізь високі розбиті; двері в очі їм вдарило сонце з-під арки головних воріт.
У тіні опор арки ховалася ворожа варта, але ворота, давно зламані, стояли навстіж. Арагорн звалив старшого з орків, який заступив шлях, інші, злякавшись його люті, повтікали на всі боки. Хранителі промчали повз варту, не помічаючи її, вибігли за ворота і опинилися на величезних, стертих часом сходинках — на порозі Морії. [350]
Так, нарешті, понад усякі сподівання, вони побачили знову чисте небо та вдихнули свіжий вітер. Вони не зупинялись, доки не відійшли від стін Морії на політ стріли. Марева Долина розкинулася навколо, вкрита тінню Імлистих Гір, але на схід земля купалася в сонячному промінні. Йшла лише перша година опівдні; високо в небі пливли білі хмарки, не заступаючи сонця.
Мандрівники подивилися назад. У тіні гір зяяла темна діра Воріт. Десь далеко і глибоко під землею слабко гуркотіли барабани: ррок, рок. Тонкий чорний димок вився над горою — і більше нічого. Долина була безлюдна. Ррок… Горе налягло на них, і вони довго плакали: одні — стоячи та мовчки, інші — впавши на землю. Ще раз прокотилося: ррок, рок — і під землею все замовкло.
Розділ 6 ЛОРІЕН КВІТУЧИЙ
— На жаль, більше зволікати
Вони підвелися і роздивились навкруги. На північ від них долина підіймалась до тінистого видолинку поміж гірських відрог, над якими височіли три білих шпилі Морійських гір: Келебдил, Фануїдхол та Карадрас. Уздовж видолинку в'юнився струмок, вірніш, нескінченний каскад невеличких водоспадів, весь у білосніжному мереживі піни, У райдужнім мареві злітаючих у повітря крапель.
— Оце й є Маревий Каскад, — сказав Арагорн, вказуючи на водоспади. — Уздовж нього тягнеться глибоко вибитий у скелях шлях, яким ми б і спустилися, якби доля була милостивішою до нас.
— Доля та Карадрас, — поправив Гімлі. — Бач, стоїть собі, осміхається на сонці!
Він погрозив кулаком найдальшому з піків і відвернувся. [351] На сході пасмо гір несподівано уривалось, відкриваю чи невиразні контури просторої країни поза ними. На південь Імлисті Гори тягайся без кінця, доки око вхопить. Мандрівники стояли все ще досить високо на західному краї долини, а приблизно милею нижче лежало озеро, видовжене, ніби наконечник списа, що глибоко встромивсі у північний видолинок. Південний кінець озера освітлює сонце, але води його були глибокого синього кольору, як небо ясного вечора, якщо дивитись з освітленої кімнати Окрайка з голого каміння відокремлювала нерухому, без зморщок, гладінь води від рівної зеленої луки. Гімлі сумовито покачав головою:
— Ось вона, Дзеркальна Заводь, Келед-Зарам! Пам'ятаю, він сказав: «Хай потішить тебе це видовище. Але ми не зможемо там затриматися». Аж ось — нескоро ще я зможу втішитись, і мушу поспішати звідси — а він залишиться…
Тепер загін йшов нерівною, розбитою дорогою униз від Воріт. Деінде вона оберталася на ледь помітну смугу межі вересом та ломикаменем, що повиростали серед потрощених плит. Але все ще можна було помітити, що колись давно цю дорогу від верхньої до нижньої межі томських володінь старанно вимостили. Край дороги зустрічались руїни якихось будівель та зелені кургани, увінчані купами струнких беріз чи модрин, зітхаючих під вітром. Один з заворотів на схід привів подорожніх прямо до Дзеркальної Заводі, і вони побачили неподалік від дороги самотню колону з обламаним верхом.
— Камінь Даріна! — вигукнув Гімлі. — Я не можу піти, не глянувши на це чудо зблизька, хоч на хвилинку!
— Тоді поквапся! — сказав Арагорн, озирнувшись на Ворота. — Сонце заходить рано. Орки, може, й не з'являться до сутінків, але ми мусимо встигнути відійти якомога далі. Місяць вже убуває, вночі буде зовсім темно.
— Фродо, ходімо-но разом! — запропонував гном, зіскочивши з дороги. — Я не дозволю тобі пройти повз Келед-Зарам!
Він побіг по зеленому укосу, Фродо повільно попрямував за ним; синя вода притягувала його попри біль та втому. Сем плентався слідом.