Хранителі Персня
Шрифт:
Насправді маг не спав, а просто лежав мовчки і не рухався. Він глибоко поринув у роздуми, намагаючись воскресити в пам'яті всі подробиці своєї першої подорожі до Морії та вирішити, куди йти далі. Хибний поворот міг усе погубити.
Через годину він підвівся й, підійшовши до Піна, тихо сказав:
— Притулись у куточку та поспи, малий. Ти, мабуть, хочеш спати, а в мене сну в оці немає. То давай вже я за тебе повартую.
Сідаючи біля дверей, він пробурмотів:
— Я знаю, чому мені так погано. Необхідно викурити люльку! Я не нюхав тютюну із самого ранку перед снігопадом… [332]
Останнє, що розгледів Пін, засинаючи, була темна постать
Гандальф розбудив їх через шість годин. Весь цей час, нікого не турбуючи, він вартував сам.
– І за ці години я прийняв рішення, — повідомив він. — Мені не подобається вигляд середнього проходу, не подобається запах лівого — якщо лише я в чомусь розбираюся, там унизу повітря затхле. Підемо правим коридором. Нам час підніматися.
Вісім годин, не враховуючи двох коротких зупинок, вони йшли вперед у темряві. Нічого не траплялося, нічого не було видно й чути, крім слабкого вогника, що стрибав, наче світлячок, попереду загону, на патериці мага. Обраний ними коридор невпинно йшов угору. Наскільки можна було судити, він вигинався великою дугою, і чим вище, тим ширшим та просторішим він ставав. Ніяких бічних ходів, у рівній підлозі — ані вирви, ані тріщини. Вочевидь, у давні часи ця дорога вважалася важливою, і нею можна було йти швидше, ніж напередодні.
Так пройшли близько п'ятнадцяти миль по прямій на схід, а якщо рахувати точно — і всі двадцять, або й більше. У міру того, як вони підіймалися, Фродо ставало легше; однак йому все ще було неспокійно, і час від часу він уловлював далеко позаду… ні, не луну, а звук чиїхось кроків.
Сили гобітів вичерпувалися, і всі вже думали про привал та відпочинок, коли стіни обабіч раптом зникли. Мабуть, коридор влився до якогось широкого простору. Позаду залишилось тепло, а попереду, у темряві, відчувалася прохолода. Загін зупинився, і всі стривожено збилися до купки. А Гандальф був задоволений:
— Я правильне обрав шлях. Ми нарешті потрапили на житловий ярус, і Східні ворота мають бути вже недалеко. Але ми забралися надто високо, набагато вище воріт, якщо я не помиляюся. Судячи з повітря, тут велика зала. Ризикну засвітити яскравіший вогник!
Він махнув патерицею, і вгору злетів спалах, яскравий, мов блискавка. Захилиталися тіні, високо над головами виявилося склепіння, що спиралося на довгий ряд міцних кам'яних колон, які ділили навпіл величезну порожню залу; чорні стіни, відполіровані і гладкі, мов скло, зблиснули відбитим світлом. Окреслилися ще три ходи, три темних [333] арки; одна — східна, прямо, і дві бічних. Але світла вистачило ненадовго.
— Більше я поки що нічого не зроблю, — сказав Гандальф. — У горі колись пробили великі вікна і світлові колодязі аж до самої поверхні. Я думаю, ми вже досягай цих ярусів, але надворі знову ніч, і неможливо стверджувати напевне. Якщо я маю рацію, вранці у вікнах з'явиться світло. Але до того часу краще не йти далі. Відпочинемо, якщо зможемо. Адже ми ще не знайшли виходу, а шлях до Воріт, униз, ще не близький.
Хранителі провели цю ніч у великій печерній залі, притулившись у кутку, куди не сягав протяг, що безперервно віяв зі східної арки. Мовчазність і безлюддя вирубаних у породі зал, нескінченність заплутаних сходів і коридорів пригнічували їх. Найдикіші вигадки, найтемніші чутки, що інколи доходили до гобітів, не йшли ні в яке порівняння із справжнім жахом і величчю
— Безліч гномів тут, очевидно, жила колись, — сказав Сем, — і кожен мав років п'ятсот працювати впертіше за борсука, щоб вирити таке в твердій породі, га? Навіщо? Невже вони мешкали у таких темних норах?
— Це не нори, — виправив Гімлі, - а місто, гномські печери. У давні часи тут було багато світла та пишноти, у нас про це й досі співають.
Гном підвівся і, дивлячись у темряву, почав співучим, низьким голосом, і луна відбилася від склепіння:
Ще світлий Місяць плям тоді не знав,Коли з каміння першим Дарін встав —Коли ще був зеленим юний світ.Й, підвівшись, він один пішов на схід… Він йшов крізь гори та уздовж річок,Він пив — був недоторканим струмок,До Вод Дзеркальних він простяг долонь —І діамантів спалахнув вогонь,Що був живою зіркою в імлі,Й засяяв ясно на його чоліСвіт ясним був у світлі Давні Дні,Ще не сховались в темній глибиніМогутні Гондолін і Нартотронд,Співав свої пісні лісний народ, [334]І не очікував ніхто кривавих літ —В День Даріна добру належав світ. Він був — Король печер, і в тверді скалСтояв його величний тронний зал,Де друзям прикрашали сріблом шлях,А браму зачиняв таємний знак,Де скрізь світив кришталь, а кожний крокБув повним світла Сонця і Зірок.У кузнях молот бив, співав метал,Блищала сталь шоломів та забрал,Іскрив в пітьмі важкий точильний круг,І втома не торкалась сильних рук, На срібній лусці металевих латСпалахував опал і діамант,І сяйвом Місяця світили у ночіНагрудники, сокири та мечі.Ще Даріна народ невтомним був,І з-під землі тоді ще кожен чувЧарівний спів й веселий арфи дзвін,Й лунали труби з брами навздогін.Старіють гори, посинішав світ,Вогонь у кузнях згас і попіл зблід,Притихнув дзвін, замовкли арфи знов,В чертогах Даріна притулок Страх знайшов,