Хранителі Персня
Шрифт:
— Тоді, якщо вийде, треба вирушати на світанку. Орків поки що не видно, а вовків уже чути — а це гірше, чи не так?
— Так, — сказав Арагорн, пробуючи, чи легко виходить меч із піхов. — Та тільки де вовки підвивають, туди й орки прибігають.
— Треба було слухатися Елронда, — прошепотів Пін Семові. — Я тут ні на що не придатний. Не в Бандобраса Бичого Рика я вдався — від виття цього в мене геть уся кров холоне. У житті нічого подібного не відчував…
— У мене душа в п'ятах, майстре Піне, — зізнався Сем. — Але ми поки що не з'їдені, і з нами тут міцні хлопці. Яка б доля не судилася
Щоб легше було оборонятися, загін піднявся від підніжжя горба, де вони відпочивали, на вершину. її вінчав гайок старих, скарлючених дерев, обведений колом з валунів, які лежали врозкидку. Усередині цього кола вони розпалили вогнище — темрява й тиша все одно не завадили б зграї вовків почути їх.
Мандрівники розташувалися коло багаття й усі, крім вартових, забулися міцним сном. Бідолашний поні Білл, захований під деревами, дрижав та потів. Виття вовків чулося [316] з усіх боків, то ближче, то далі. У мертвій тиші ночі по краю горба раз у раз миготів полиск хижих очей. Звірюки підібралися вже до кам'яного кільця. В отворі між каменями зупинився величезний вовк. Витріщившись на сплячих, він раптом видав крижане виття, наче скликаючи зграю.
Гандальф підвівся й зробив крок уперед, здійнявши патерицю.
— Слухай, Сауронів собако! Тут Гандальф. Біжи, якщо тобі дорога твоя підла шкура! Я підпалю тобі й пику, й хвіст, якщо зробиш ще хоча б крок!
Вовк загарчав і стрибнув. У ту ж мить заспівала тятива Леголасового лука. 3.огидним верещанням вовк упав на землю; ельфійська стріла прошила йому горлянку. Очі, які щойно горіли в темряві, одразу ж погасли. Гандальф та Арагорн відійшли від вогнища, але горб спустів; темрява мовчала, виття припинилося, було чути лише зітхання вітру.
Ніч наближалася до кінця, й щербатий місяць хилився на захід, змигуючи поміж розтріпаних хмар. Величезна зграя уоргів, крадучись, скупчилася навкруги горба і тепер пішла на стоянку Хранителів з усіх боків.
— Киньте хмизу до багаття! — крикнув Гандальф гобітам. — Спина до спини! Мечі наголо!
Вогонь здійнявся, отримавши свіже паливо. Стало видно, як сірі тіні лавиною сунуть через кільце каменів. їм не було кінця. Арагорн простромив мечем одного з вожаків. Боромир стяв голову іншому. Поруч із ними Гімлі, твердо впершись міцними ногами в землю, орудував сокирою. Дзвеніла тятива лука.
У мерехтінні світла Гандальф раптом якось виріс, здійнявся великою грізною тінню, наче статуя стародавнього героя. Вихопивши з вогнища палаючу вуглину, він налетів на вовків. Ті відсахнулися. Високо в повітрі пролетіла вуглина й раптом зблиснула, мов сліпуча блискавка, і голос мага загримів, наче грім:
— Наур єн адрайт аммен! Наур дан інгаурот! Почулося ревіння й тріскотіння, і найближче дерево раптово спалахнуло вогняними квітами. Полум'я стрибнуло з його верхівки на сусідні дерева. Увесь горб охопило коло сліпучого світла. Мечі й кинджали Хранителів сяяли. Остання стріла Леголаса загорілася в польоті й, палаючи, встромилася в серце велетня-вовка. Зграя пустилася навтіки. [317]
Потроху вогонь вщух, осипався іскрами й попелом. їдкий дим вився над обгорілими пнями й збирався над горбом у першому
— Ну, що я вам казав, майстре Піне? — радів Сем. укладаючи свого меча до піхов. — Вовкам він не по зубах! Ось це вже, скажу я вам, було дивовижне видовище! Мені заледве маківку не обпалило!
Коли зовсім розвиднілося, ніяких слідів вовчого нападу не знайшлося — жодного мертвого тіла. Про битву нагадували лише згорілі пні та розкидані стріли Леголаса. Усі вони були цілі, лише від одної лишився наконечник.
— Як я й побоювався, — сказав Гандальф, — це не звичайні вовки, які полюють заради поживи. Давайте швидко поїмо й підемо звідси!
У той день погода знову змінилася, наче за чиєюсь волею: тепер, коли Хранителі відступили від перевалу, був потрібний уже не сніг, а добре освітлення, щоб здаля роздивитися навіть найглухіші куточки. За ніч вітер перейшов з північного на північно-західний і вщух. Хмари попливли на південь, відкрилося високе синє небо. Коли загін стояв на схилі горба, готовий вирушати, бліде сонце освітило вершини гір.
— Нам треба дістатися до воріт завидна, — сказав Гандальф, — інакше можемо взагалі не дістатися. Іти недалеко, але шлях може видатися звивистим — Арагорн мало ходив цими місцями, а я був біля західної стіни Морії лише одного разу, і то давно. Он там вона лежить, — він указав на північний схід, де гори різко обривалися. В далечині ледве вгадувався ряд голих стрімчаків, а посеред них — найвищий, сірий, наче стіна. — Коли ми спустилися з перевалу, я повів вас на південь, а не до тієї точки, звідки ми починали, як ви, ймовірно, уже помітили. І правильно зробив, бо тепер наш шлях на кілька миль коротший, а нам-бо треба поспішати. Рушаймо ж!
— Не знаю, на що й сподіватися, — невесело сказав Боромир. — Чи знайде Гандальф те, що шукає, чи, підійшовши до скель, ми вткнемося в ворота, зачинені назавжди? Будь-який вибір поганий, і, найпевніше, ми опинимося затиснутими між неприступною стіною й вовками. Гаразд, пішли!
Тепер попереду, з магом, ішов Гімлі — так хотілося йому якнайшвидше потрапити до Морії. Удвох привели [318] вони загін назад до гір. Єдину стародавню дорогу до Морії із заходу було прокладено за течією невеликої річки — Сіраннони, яка починалася біля підніжжя стрімчаків недалеко від воріт. Але чи то Гандальф збився зі шляху, чи то місцевість за останні роки змінилась — ріки на належному місці, лише за кілька миль на південь від місця їхньої ночівлі, не знайшлося.
Наближався полудень, а загін усе плентався, спотикаючись, пустищем, засипаним рудим камінням. Ніде не блищала, не шуміла вода — висохлий бурий ґрунт. Ніде ні живої душі, навіть — жодного птаха в небі. Настрій упав; що принесе ніч, якщо наздожене посеред цих загублених земель, кожен намагався не думати.
Гімлі від нетерпіння випередив усіх і раптом, видершись на пагорб, зупинився й замахав руками. Підбігши до нього, мандрівники побачили внизу вузький і глибокий жолоб — порожнє річище. Давно висохла остання цівка води, оголилися білі камені в червоних плямах; але берегом звивалася стежина, сильно зрита й ледь помітна між зруйнованих стін і протнутих плит стародавньої бруківки.