Хранителі Персня
Шрифт:
Арагорн вивів їх на добру стежку. Фродо здалося, що це залишки стародавньої дороги, колись широкої та старанно прокладеної, від Холліну до перевалу. У неживій пустелі, де тільки вітри скиглили, безладним розсипом лежало каміння сліди вирізьблених візерунків ще були помітні на них. Повний місяць підбився над горами, залляв землю блідим світлом, й тіні каменів стали вугільно-чорними.
Настала досвітня студена година, місяць заходив. Фродо подивився на небо і раптом чи то побачив, чи то відчув, як дивна тінь пройшла по зірках — вони на мить затьмарились,
— Ти бачив, угорі щось промайнуло? — пошепки спитав він у Гандальфа, який ішов попереду,
— Не бачив, але відчув, — відповів маг. — Може, це лише клаптик тонкої хмаринки?
— Занадто вже швидко воно мчалося, — пробурмотів Арагорн. — Та ще проти вітру…
Більше за ніч нічого не трапилось. Ранок був ще яскравіший за учорашній, але так само холодний; знову здіймався східний вітер. Ще два дні вони йшли, повільно, але невпинно підіймаючись; дорога звивалася горбами, гори наближалися, нагромаджувалися все вище. Третього ранку могутній пік Карадрасу постав прямо перед ними. Засніжена вершина його виблискувала сріблом, але круті голі схили були тьмяно-брунатні, наче облиті кров'ю.
Небо хмарилося, сонце ледь проглядало. Вітер віяв з. північного сходу. Гандальф глибоко зітхнув і озирнувся.
— Зима наздоганяє нас, — неголосно сказав він Арагорну. — Північні верхи засніжені сильніше, ніж звичайно, сніг лежить навіть на схилах. Сьогодні вночі ми піднімемося шляхом до перевалу. На вузькій стежці нас можуть [304] помітити та влаштувати якусь пастку, та й погода може стати найзапеклішим нашим ворогом. Що ти тепер думаєш про обраний шлях, Арагорне?
Фродо почув ці слова і зрозумів, що у Гандальфа з Арагорном триває якась суперечка, почата вже давно. Він з тривогою прислухався.
— Я не думаю нічого доброго про нашу подорож з по1-чаіку і до кінця, ти це знаєш, Гандальфе, — відповів Арагорн. — Чим далі ми зайдемо, тим більше посиплеться небезпек, відомих і невідомих. Перейти через гори необхідно, і у зволіканні сенсу нема. Далі на південь гори неприступні аж до самого Роханського проходу. Аз того часу, як я довідався від тебе про Сарумана, цей шлях не здається мені розумним. Хтозна, на чиєму боці зараз маркграфи Рохану?
— Дійсно, хто знає? — підхопив Гандальф. — Але є й інший шлях — в обхід Карадрасу, темний і таємний. Я вже заводив мову про нього… -
— Але починати знову не варто. Поки що не варто. Нічого не кажи іншим, прошу тебе, доки не з'ясується, що іншого шляху немає!
— Ми повинні все вирішити, перш ніж вирушимо далі, - заперечив Гандальф.
— Тоді зважимо усі «за» та «проти» і поміркуємо, поки всі спатимуть, — сказав Арагорн.
Опівдні, коли закінчували снідати, Гандальф та Арагорн відійшли убік, начебто милуючись Карадрасом, Схили гори тепер потемнішали, верхівка ховалась у сірих хмарах. Фродо стежив за ними, цікавлячись, чим скінчиться суперечка.
Повернувшись до супутників, Гандальф оголосив, що вирішено кинути виклик погоді та піднятися на перевал. У Фродо відлягли від серця.
— Виходячи з помічених мною ознак, за Багряним Рогом можуть стежити, — сказав Гандальф. — Погода також ненадійна — нас може наздогнати сніг. Йти доведеться дуже швидко, але навіть і тоді сходження до перевалу вимагатиме щонайменше два переходи. Сьогодні рано споночіє. Треба виходити одразу, як зберетесь. [305]
— Я дозволю собі дати вам пораду, — сказав Боромир, — як уродженець Білих Гір, знайомий з гірськими походами. Доки ми не спустимося на той бік, нам буде дошкуляти сильний, а може, й лютий холод. Відмовившись від вогнища, ми не станемо менш помітними, а тільки промерзнемо до смерті. Тут ще ростуть кущі та дерева — то нехай кожен набере в'язку хмизу, скільки зможе нести.
– І Білл дещо прихопить, так, хлопче? — сказав Сем. Поні сумно, але покірливо подивився на нього.
— Добре, — погодився маг, — . але використаємо ми цей хмиз лише у випадку, якщо доведеться обирати між вогнем і смертю.
Спочатку загін просувався вперед дуже швидко. Але незабаром підйом став крутим і важким. Дорога звивалася по кручі, подекуди зовсім зникала під завалами кам'яних брил. Під важкими хмарами передчасно згущавіла нічна імла. Різкий вітер свистів поміж скель. Опівночі вони опинились приблизно на середині величезної гори. Тепер вузька стежка завертала ліворуч під прямовисною стіною, а зверху, невидимі у темряві, нависали похмурі громаддя Карадрасу. Праворуч темним проваллям позначилось урвище — край глибокої ущелини.
Із зусиллям подолали вони ще частину схилу й зупинилися перепочити. Щось м'яке торкнулося щоки Фродо. Піднісши руку, він побачив у себе на рукаві неясні плями лапатого снігу. Збиралось на бурю.
Сходження тривало, але невдовзі сніг пішов суцільною стіною, став заліпляти очі. Фродо ледве відрізняв темні зігнуті постаті Гандальфа й Арагорна всього за кілька кроків попереду.
— Не до вподоби мені це, — пробуркотів, відсапуючись, Сем у нього за спиною. — Добре бачити сніг гарним ясним ранком, коли встаєш з ліжка та визираєш у віконце. Краще б ця хмарка просипалася над Гобітоном! Ото б Ш там зраділи!
Сильні снігопади були рідкістю у всіх чвертях Гобітанїї, крім Північної, й завжди вважалися приємною подією та приводом для радощів. Жоден старожил (крім Більбо) вже не міг пам'ятати Лихої зими 1311 року, коли Брендівіна замерзла і білі вовки вдерлися у Гобітанію по кризі.
Гандальф зупинився. Сніг лежав шапкою на його плечах та каптурі. На землі шар снігу вже сягав до щиколотки. [306]
— Цього я й побоювався. Що скажеш, Арагорне?
— Я цього теж побоювався, але менше, ніж іншого. Звісно, високо в горах, навіть тут, ближче до півдня, завжди ризикуєш потрапити у снігопад. Щоправда, він рідко буває тут таким густим, ще й на такій висоті: тут стежка зазвичай чиста протягом усієї зими.