Хранителі Персня
Шрифт:
Закінчивши роботу, вони поцікавилися, чим зайнятий Гандальф. А він, судячи з усього, нічого не робив: стояв між двох дерев, витріщившись на кам'яну стіну, наче бажаючи пробуравити її поглядом. Гімлі походжав, простукуючи камінь сокирою. Леголас притулився до стіни, намагаючись щось почути.
— Ну, ми всі готові, - сказав Меррі, - а де ж вхід? Я щось нічого не бачу. [322]
— Коли гномські ворота закриті, їх не бачить ніхто, — пояснив Гімлі. — Навіть самі майстри не знайдуть їх і не відчинять, якщо забудуть секрет…
— Але ж ці ворота гноми від інших не ховали, не вважали секретними! — раптом стрепенувся
Точно посередині між чорними плямами тіні від дерев стіна була зовсім гладкою. Гандальф заходився обмацувати її руками, ледве чутно бурмочучи якісь слова, потім відступив на крок і сказав:
— Дивіться! Ви й зараз нічого не помічаєте? Місяць висвітив сіру поверхню, але спочатку нічого не було видно. Лише поступово там, де маг торкався каменя, стали проступати слабкі лінії, наче бризнули тоненькі прожилки срібла. Спершу вони були не товщі за павутинку і ледь виблискували там, де на них падало місячне сяйво, але ставали все ширшими й яскравішими, поки нарешті малюнок не проявився цілком. Нагорі, куди ледве дотягнувся Гандальф, окреслилася арка, вкрита в'яззю ельфійських письмен, нижче можна було розрізнити молот і ковадло під короною та сімома зірками, хоча лінії подекуди стерлися або вищербилися; ще нижче два дерева, кожне під місячним серпом. А яскравіше за все сяяла, точно посеред воріт, велика зірка з багатьма променями. [323]
— Це емблема Даріна! — вигукнув Гімлі.
– І Дерево нольдорів! — підхопив Легелас.
– І зірка Феанора, — додав Гандальф — їх написано ітільдином, сполукою, що відбиває тільки місячне й зоряне сяйво; він не проявляється, доки його не торкнеться той, хто знає слова, нині давно вже забуті в Середзем'ї. Дуже давно чув я їх останнього разу, і зараз довелося довго пригадувати.
— А що означає напис? — спитав Фродо, що намагався прочитати знаки на арці. — Я думав, що знаю ельфійське письмо, а цього не розберу.
— Це мова ельфів західного Середзем'я за Давніх часів. Але тут нічого істотного для нас не написано: «Ворота Даріна, повелителя Морії. Скажи слово, друже, і увійдеш». І нижче — дрібними, ледь зрозумілими літерами: «Я, Нарві, спорудив їх. Келебримбор з Холліну написав ці знаки».
— А як розуміти: «Скажи слово, друже, і увійдеш»? — Запитав Меррі.
— Ну, це зовсім просто, — відповів Гімлі. — Якщо ти — друг, скажи таємне слово, ворота відчиняться, і ти увійдеш.
— Так, — підтвердив маг, — ці ворота найімовірніше відчиняються словом. Інколи ворота гномів можна відчинити лише в особливі дні або чиєюсь певною рукою, а у деяких є замки, а навіть коли відомі час та слово, потрібен ще й ключ. Але в цих воріт ключа не було. За часів Даріна їх не вважали таємними і зазвичай тримали навстіж. Варта просто сиділа на порозі. Але коли ворота зачиняли, будь-хто міг увійти, якщо знав слово. У всякому разі, так стверджували літописи, правда, Гімлі?
— Правда. Однак саме слово ніхто не пам'ятає. І Нарві, що був найвправнішим з майстрів, і весь його рід пішли в небуття.
— Та невже ти, Гандальфе, не знаєш цього слова? — здивовано запитав Боромир.
— Ні! — відрубав маг.
Мандрівники зчудовано перезирнулися; тільки Арагорн,
— Тоді навіщо було тягти нас до цієї клятої діри? — вигукнув Боромир, із здриганням озираючись на темну воду. — Ти казав, що одного разу ходив цими копальнями. Як це тобі вдалося, якщо ти не міг увійти? [324]
— На перше твоє запитання, Боромире, я відповім: так, слова я не знаю-поки що. Але незабаром дізнаюсь, а там подивимося, — сказав маг, і очі його блиснули з-під брів. — Тоді ти зможеш запитувати, який сенс у моїх рішеннях. А щодо другого питання: ти сумніваєшся в моїй чесності? Чи ти вже такий некмітливий? Я не входив, а виходив тут. Я йшов зі сходу. До твого відома, ці ворота відчиняються назовні. Із середини достатньо лише натиснути рукою, і стулки розійдуться. А зовні ніщо не зрушить їх, крім заклинання: їх неможливо вибити.
— Що ж ти намагаєшся робити? — запитав Пін, анітрохи не злякавшись настовбурчених брів мага.
— Стукати в двері твоєю головою, Переґріне Тук, — пробурмотів Гандальф. — Але якщо це її не похитне і до мене не приставатимуть з дурними питаннями, я закляття пригадаю. Колись я знав усі заклинання мовами ельфів, людей і орків і міг би легко пригадати хоч би й цілу сотню. Але всі їх перебирати не знадобиться, і не доведеться звертатися до Гімлі за словами таємної мови гномів, якої вони нікого не навчають. Таємне Слово, які Напис на арці, було ельфійським — в цьому я не сумніваюся.
Маг знову підійшов до стіни і, злегка торкнувшись патерицею срібної зірки під зображенням ковадла, владно вимовив:
Аннон еделлен, едро хі-емман!Феннас неготрім, ласто бет ламман!Срібні лінії трохи поблякли, але камінь не здригнувся.
Багато разів повторював Гандальф ці слова, змінюючи порядок, вставляючи нові. Потім він спробував інші заклинання, одне за одним, промовляючи їх то тихіше, то гучніше, то швидше, то повільніше. Затим став перебирати окремі ельфійські слова. Нічого не виходило. Стрімчаки громадилися вночі, загорялися численні зірки, подув холодний вітер, а ворота Морії лишалися зачиненими.
І ще раз Гандальф наблизився до стіни і, піднявши руки, став вимовляти слова все більш гнівно й владно, і вигукнув: «Едро, едро!», ударяючи по каменю патерицею. «Відчинись, відчинись!» — твердив він усіма мовами, що коли-небудь лунали на заході Середзем'я, потім відкинув патерицю і, замовкнувши, опустився на камінь. [325]
У цю хвилину вітер доніс здалека виття вовків. Поні Біля підстрибнув з переляку, Сем став його заспокоювати, шепочучи щось прямо у вухо.
— Дивися, не випусти його! — сказав Боромир. — Схоже, він нам ще знадобиться, якщо лише вовки до нас не доберуться. До чого ж мені огидна ця мерзотна калюжа!
Підхопивши із землі великий камінь, він жбурнув його далеко в темну воду. Камінь зник із слабким сплеском, але в ту ж хвилину щось зашипіло, забулькотіло, поверхня води пішла колами, і кола повільно змістилися до підніжжя скель.
— Навіщо ти так, Боромире? — сказав Фродо. — І мені тут неприємно й навіть страшно, не знаю, від чого; не вовків я боюся і навіть не темряви за воротами — я боюся цього озера. Не каламуть його.
— Скоріше б ми вже звідси куди-небудь пішли! — зітхнув Меррі.