Хроніка капітана Блада
Шрифт:
Не перестаючи сміятись, Блад відповів:
— Ні, не поклав.
— Не поклав? — Джеремі взявся в боки, — Може, ти скажеш, хто ж тоді його поклав?
— Я поклав, — промовив капітан Блад, уже не сміючись. — Я поклав його підставкою мідного свічника. Я просто осліпив його, пустивши йому в очі сонячного зайчика, поки ти розмахував своєю шпагою. — І, побачивши, як Джеремі зблід, квапливо нагадав: — Інакше він би тебе вбив. — Незрозуміла посмішка пробігла по його міцно стулених губах, в ясних очах сяйнуло щось невловиме, й він додав з ноткою гіркого задоволення: — Адже я капітан Блад.
Розділ VIII
СПОКУТА МАДАМ ДЕ КУЛЕВЕН
Дон Хуан де ла Фуенте, граф Медіанський, напівлежачи на кушетці біля широкого квадратного вікна своєї розкішної каюти, розташованої на кормі, лінькувато перебирав струни прикрашеної бантом гітари й солодким баритоном співав не зовсім пристойну пісеньку, добре відому в ті дні в Малазі.
Граф був ще молодий — не більше тридцяти років, вишукано одягнений і мав чорні оксамитові очі, повні червоні губи, напівприкриті невеличкими вусами, й маленьку клинцювату борідку. Його обличчя, постава, одяг, манера триматися — все промовляло про те, що він ласолюб, а опорядження каюти на великому сорокагарматному галеоні було до пари її мешканцеві. Оливково-зелені стіни було прикрашено позолоченою різьбою із зображенням купідонів і дельфінів, фруктів і квітів, а всі пілерси являли собою каріатид, зроблених у вигляді хвостатих русалок. Біля передньої стіни стояв красивий буфет, повнісінький золотого й срібного посуду, між дверима, що вели до двох менших кают уздовж лівого борту, висіла картина, на якій було зображено Афродіту, підлогу вкривав багатий східний килим, а другий, ще кращий — квадратний стіл, над яким висіла лампа з карбованого срібла. На полиці стояли книжки «Мистецтво кохання» Овідія, [10] «Сатирикон», [11] твори Боккаччо [12] й Поджо [13] засвідчуючи класично розпусні нахили їхнього власника. Стільці, так само як і кушетка, на якій вивернувся дон Хуан, були оббиті кольоровою кордовською шкірою із золотим тисненням, і хоч у відкриті вікна вривався лагідний вітерець, що повільно гнав галеон уперед, повітря в каюті було задушливе від амбри й інших пахощів.
10
Публій Овідій Назон — римський поет, що жив на рубежі нової ери.
11
«Сатирикон» — твір римського письменника Петронія (І ст. н. є.).
12
Боккаччо — італійський письменник XIV ст., автор «Декаме-рону».
13
Поджо Браччоліні — італійський письменник (XIV–XV ст. ст.).
Пісенька дона Хуана вихваляла плотські втіхи й оплакувала папу римського, приреченого на безшлюбність серед навколишнього багатства.
Дон Хуан співав цю пісеньку капітанові Бладу, який сидів, спершись ліктем на стіл і поклавши одну ногу на сусідній стілець. На його смаглявому, горбоносому обличчі застигла посмішка, під якою, немов під маскою, він приховував нудьгу й відразу. На ньому був сірий, оздоблений срібною стрічкою камлотовий костюм з гардероба дона Хуана, — обидва вони були майже однакового зросту й віку й мали схожі фігури, — пишна чорна перука, що також належала дону Хуану.
До виникнення цієї неймовірної ситуації спричинився цілий ланцюг випадковостей, коли найзапекліший ворог Іспанії перетворився раптом на почесного гостя на борту іспанського галеона, що неквапливо повз Карибським морем у напрямку Підвітряних островів, до яких залишалось близько двадцяти миль. Зразу ж зауважимо: томний дон Хуан, який розважав свого гостя, був дуже далекий від того, щоб бодай запідозрити, для кого він співає.
Історія того, як Пітер Блад потрапив на галеон, викладена
Пітом у корабельному журналі сумлінно, багатослівно і з нудними подробицями, потребує тут стислого переказу.
Тиждень тому, коли на острові Маргарита у відлюдній бухті пірати чистили кіль флагманського корабля «Арабелла» від нарослих на ньому черепашок і водоростей, кілька дружніх карибських індіанців принесли капітанові Бладу звістку про те, що в затоці Каріако перебуває іспанська флотилія шукачів перлів, яка вже зібрала там багатий врожай.
Спокуса напасти на цю флотилію виявилась для Блада надто великою. Він носив у лівому вусі чималу довгасту перлину, що коштувала величезних грошей і була тільки — незначною часткою величезної здобичі, захопленої колись на такій же флотилії в Ріо де ла Хача. І от, спорядивши три піроги й відібравши зі своєї команди сорок чоловік, найбільш придатних для такого діла, Блад однієї ночі непомітно перетнув протоку між островом Маргарити й Мейном, простояв наступний день на якорі біля берега і надвечір крадькома рушив у затоку Каріако. Проте їх зненацька застукав корабель іспанської берегової охорони, про присутність якого в тамтешніх водах вони навіть не підозрювали.
Піроги поспішно повернули назад і кинулись у відкрите море. Швидко заходила тропічна ніч, але сторожовий корабель погнався за ними, відкрив вогонь і в друзки розніс благенькі човни, на яких сиділи нападники. Із сорока піратів частину було вбито, частина потонула, а решта, виловлена іспанцями з води, попала в полон. Сам Блад провів ніч, ухопившись за великий уламок піроги. Свіжий південний бриз, що знявся на заході сонця, а також морська течія зробили чудо й викинули його на світанку, виснаженого, задубілого від холоду і добре просоленого від тривалого перебування у воді, на берег одного з крихітних острівців з групи Германських островів.
Цей острівець з рідко розкиданими кокосовими пальмами й кущами алое мав півтори милі в довжину й менше ніж милю в ширину і був, по суті, безлюдний, бо населяли його тільки морські птахи та черепахи. Але сталося так, що коли Блад попав на нього, там в цей час мешкало двоє нетяг-іспанців. Ці нещасні втекли на вітрильній пінассі з англійської колонії Сент-Вінсент, де їх було ув'язнено. Необізнані з навігацією, вони довірились морській стихії, й місяць тому, коли у них уже давно закінчилась вода й харч і їм загрожувала видима смерть від спраги й голоду, їх випадково викинуло на цей острівець. Не наважуючись після цього плисти далі, вони підтримували своє існування черепашками, знаходячи їх між прибережних скель, кокосовими горіхами, диким бататом та ягодами.
Капітан Блад, який не був певен, що іспанці, навіть перебуваючи в такій відчайдушній скруті, не переріжуть йому горлянку, коли дізнаються, хто він такий, назвався голландцем Пітером Вандермейєром, розповів, що його бриг зазнав аварії по дорозі на Кюрасао і, крім батька-голландця, привласнив собі ще й матір-іспанку, щоб пояснити не тільки своє голландське ім'я, а й чудове знання іспанської мови.
Знайшовши пінассу в доброму стані, Блад завантажив її чималою кількістю батату й черепашачого м'яса, яке він сам прокоптив на багатті, набрав у барильця води й разом з обома іспанцями подався в море. З сонцем і зірками він тримав курс на схід до Тобаго, розраховуючи знайти притулок у тамтешніх голландських поселенців, які поводились досить нейтрально. Проте своїм довірливим супутникам він з обережності сказав, що вони йдуть на Тринідад.
Та Тім не судилось потрапити ні на Тринідад, ні на Тобаго. На третій день подорожі, на превелику радість іспанців і майже відчай капітана Блада, їх підібрав іспанський галеон «Естремадура». Блад спершу був майже у у відчаї, проте не мав ради і сміливо вирішив покластись на долю, сподіваючись, що в такому лахмітті, в якому він піднявся на борт галеона, його не впізнають. Коли його спитали, хто він такий, Блад повторив вигадку про аварію брига, про своє голландське походження й мішану кров, і вирішивши, що коли він уже грає, то треба грати крупно, сказав, що його іспанська мати належить до найблагороднішої іспанської родини Трасмієра з роду герцога Аркоського, отже й він, Блад, є, таким чином, родичем цього герцога.
Бладна манера поводитись, якій не могло зашкодити навіть лахміття на тілі, сміливе горбоносе обличчя, смаглява шкіра й чорне волосся, а найбільше бездоганна, вишукана іспанська мова змусили іспанців повірити йому. А оскільки він бажав усього-на-всього, щоб його висадили на берег в якій-небудь голландській або французькій колонії, звідки він міг би продовжити свою подорож на Кюрасао, не було ніяких підстав запідозрювати його в брехні.
На сибарита дона Хуана де ла Фуенте, командира галеона «Естремадура», розповідь підібраного в морі джентльмена про його високі зв'язки справила неабияке враження, тому він прийняв Блада дуже гостинно, надавши у його розпорядження весь свій багатий та вишуканий гардероб і окрему каюту по сусідству зі своєю, і тримався з ним як з людиною, що займає таке ж високе становище, як і він сам. Цьому сприяло також і те, що Пітер Вандермейєр явно припав дону Хуану до серця. Іспанець попросив у Блада дозволу називати його доном Педро, щоб підкреслити його іспанське походження, присягаючись, що кров якихось Вандермейєрів розчинилась у крові Трасмієрів. Говорячи на цю тему, іспанський джентльмен дозволив собі кілька лайливих слів. Взагалі лайка природно й щедро линула з вуст дона Хуана з будь-якого приводу, і четверо молодих офіцерів знатного походження, які обідали й вечеряли за командирським столом, охоче наслідували цей приклад.