Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника
Шрифт:
— Я був би вельми щасливий… у захваті від будь-якої служби… із задоволенням, запевняю Вас.
— Цить! Ти забагато патякаєш. Слухай своє перше завдання. Я бачу, що ми зараз у великому місті. Дістань мені негайно колісницю чи килим-літак, а чи добре об'їждженого дракона, чи ще щось, що належиться персонам королівської крові твого краю. Потім поведеш мене туди, де я зможу вбратися в одежі і коштовності та набрати собі рабів, як пасує моєму станові. Завтра я розпочинаю підкорення цього світу.
— Я… я… я вже біжу й одразу викличу візника, — у дядька Ендрю знову відвисла
— Стій, — зупинила його чаклунка, тільки-но він узявся за клямку. — І думати забудь про зраду. Мої очі бачать крізь стіни, я читаю думки людей. Я слідкуватиму за тобою, хай де б ти подався. За першої ознаки непокори я накладу на тебе такі закляття, що будь-який предмет, на який сядеш, буде для тебе як розпечене залізо, а якщо приляжеш на ліжку, то ноги твої скують невидимі брили льоду. Тепер іди.
Старий чоловік вийшов геть, нагадуючи своїм виглядом побитого пса, що підібгав хвіст під ноги.
Тепер діти боялися, що Джейдіс пригадає їм усе, що сталося у лісі. Але, як виявилося, вона не згадала про це ні тоді, ні згодом. Думаю (як, зрештою, і Диґорі), її розум був таким, що взагалі не міг пам'ятати того тихого місця. Хай як часто Ви би її туди брали і хай як довго там її залишали, вона все одно нічого би про це не знала. Тепер, коли вони залишилися з нею самі, чаклунка їх просто не помічала. І це також було їй притаманне. У Черні вона не зауважувала Поллі, хіба лиш наостанок кинула погляд у її бік, бо саме Диґорі був тим, кого вона хотіла використати. Тепер, коли в неї був дядько Ендрю, вона не помічала і Диґорі. Гадаю, більшість чаклунів така. Вони не цікавляться ні речами, ні людьми, якщо не збираються їх використати. Вони страшенно практичні. Отож у кімнаті на хвильку-другу запала тиша. Але тут-таки Джейдіс від нетерплячки почала постукувати ногою по підлозі.
Раптом вона промовила, немов сама до себе:
— Що той старий дурень робить? Треба було взяти батога.
Вона розгнівано вийшла з кімнати на розшуки дядька Ендрю, навіть не глянувши на дітей.
— Фу-у! — полегшено зітхнула Поллі. — А тепер я мушу бігти додому. Вже так пізно. Я ще встигну на обід.
— Добре, але повертайся чимскоріш, — попрохав Диґорі. — Просто нестерпно, що ця відьма опинилася тут. Ми мусимо виробити якийсь план.
— Треба дякувати твоєму дядькові, — сказала Поллі. — Через нього сталася уся ця халепа з магією.
— Але ти повернешся, правда? Дідько б його побрав, ти ж не залишиш мене сам-на-сам з такою бідою?
— Я піду додому через тунель, — дещо холодно мовила Поллі. — Це найкоротша дорога. Кажеш, хочеш, аби я повернулася? То чи не міг би ти спочатку попросити вибачення?
— Попросити вибачення?! — вигукнув Диґорі. — Оце так! Ну хіба це не схоже на дівчисьок? А що я такого зробив?
— Нічого, звісно, — саркастично відповіла Поллі, — тільки ледь не викрутив мені руку, як боягузливий задирака, у тій кімнаті з восковими опудалами. Тільки вдарив молотком у дзвін, як останній дурень. Тільки загаявся у лісі так, що вона мала час ухопити тебе за вухо, перш ніж ми стрибнули у нашу калюжу Все.
— О, здивовано промовив Диґорі, — Добре, добре, вибач, будь ласка. Я дійсно дуже шкодую, що так сталося у тій кімнаті з фігурами. Справді, вибач. А тепер, будь така добра, повертайся. Я опинюся у страшенній скруті, якщо ти не прийдеш.
— Не думаю, що це може тобі чимсь загрожувати. Це ж для пана Кеттерлі приготоване розпечене крісло чи лід у ліжку, хіба ні?
— Не в тому справа, — заперечив Диґорі. — Я хвилююся за маму. Уяви собі, що ця істота входить до неї у кімнату… Мама може перелякатися до смерті.
— Так, справді, — погодилась Поллі зовсім іншим тоном. — Добре, ми укладаємо мир. Я повернуся назад, як тільки зможу. Але зараз мені треба йти.
І вона поповзла крізь маленькі дверцята в тунель. Цей темний простір поміж балками, що кілька годин тому здавався таким таємничим та до трему цікавим, зараз виглядав зовсім буденно.
А зараз ми мусимо повернутися до дядька Ендрю. Його бідне старе серце геть вистрибувало з грудей, коли він, похитуючись і обтираючи носовичком чоло, спускався сходами з горища. Далі він зайшов до своєї спальні, що містилася на поверх нижче, замкнувся зісередини і відразу почав намацувати у шафі для одягу пляшку та шклянку, які переховував там од тітоньки Летті. Дядько налив собі по вінця якогось гидкого дорослого напою і вихилив одним духом. Потім глибоко зітхнув.
— Чесне слово, — сказав він сам до себе, — мене просто калатає. Я розчавлений! І це в мої роки!
Він налив собі вдруге і теж вихилив. Потім почав переодягатися. Ви ніколи не бачили подібного вбрання, проте я ще таке пам'ятаю. Дядько Ендрю одягнув високого сліпучого накрохмаленого комірця, що змушував тримати підборіддя весь час високо піднятим. Далі дістав білу гаптовану камізельку. На грудях камізельку прикрашав ланцюжок золотого годинника. Потім одягнув найкращого сюртука, що служив йому тільки на весілля та похорони, вийняв парадного циліндра і здмухнув із нього невидимий порох. На скрині стояла ваза з квітами (її поставила туди тітонька Летті). Дядько Ендрю висмикнув одну квітку і запхав її у петлицю сюртука. З маленької шухлядки вийняв чистий носовичок (таких гарних тепер не купиш) і скропив його кількома краплями парфумів. Далі взяв своє пенсне із товстою чорною стрічкою, почепив його на носа і подивився на себе в дзеркало.
Як відомо, діти часто роблять всілякі дурниці, але й дорослі чинять свої. В цю мить дядько Ендрю став дурним у дуже дорослий спосіб. Зараз, коли чаклунки не було поряд у кімнаті, він швидко забув, як вона його налякала і думав лише про її дивовижну красу. «З біса гарна жінка, сер, з біса гарна жінка. Досконале створіння», — бурмотів раз-у-раз до себе. До того ж, він якось примудрився забути, що це діти привели за собою оте «досконале створіння», ба більше: йому втелющилось у голові, що саме він, власною персоною, за допомогою своєї магії викликав її з незвіданих світів.