Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника
Шрифт:
Диґорі вдруге вхопився за її п'яту, але чаклунка знову його струсила. Той залізний прут повалив уже багатьох людей. Хлопець зробив третю спробу учепився за п'яту і тримався як вош кожуха. «Давай!» — гукнув він до Поллі, а тоді…
О, вдалося: розлючені й перелякані обличчя зникли. Сердиті та спантеличені голоси змовкли. За винятком… голосу дядька Ендрю. Він продовжував примовляти у темряві поруч із Диґорі:
— О-о! Це що — марення? Це кінець? Я цього не витримаю. Це несправедливо. Я ніколи не мав наміру бути чорнокнижником. Це якесь непорозуміння. Це моя хресна у
«Остогид, — подумав Диґорі. — Йогонам тільки бра-кувало. Ото ще мені прогулянка!»
А вголос додав:
— Ти тут, Поллі?
— Так, тут, але перестань штурхатися.
— Я не… — почав було Диґорі, але не встиг нічого більше сказати, бо їхні голови вихопилися під тепле і зелене склепіння лісу. І як тільки вони вилізли з калюжі, Поллі вигукнула:
— Поглянь! Ми притягнули за собою старого коня. І пана Кеттерлі! І візника! Ну нічо' собі, оце так горох з капустою!
Як тільки чаклунка зрозуміла, що знову потрапила до лісу, вона зблідла і схилилася коневі на шию, обличчям у гриву. Видно було, що почувається вона вкрай погано. Дядько Ендрю тремтів. А от Перчик, наш кінь, струснув головою, весело заіржав і на очах почав оживати. Відтоді як Диґорі вперше побачив його, кінь нарешті заспокоївся. Його прищулені вуха повернулися у звичайне положення, а в очах загорівся живий вогник.
— Ось так, старенький, — сказав візник, поплескуючи Перчика по шиї, — так ліпше. Заспокойся.
Перчик учинив найприроднішу річ, яку може зробити в лісі спраглий (і спокійний) кінь. Він поволі рушив навпростець до найближчої калюжі і ступив у неї, щоб напитися. Диґорі далі тримався за п'яту чаклунки, а Поллі не випускала руки Диґорі. Візник одну руку поклав на Перчика, а дядько Ендрю, якого все ще трусило, саме вчепився у другу руку візника.
— Мерщій, — промовила Поллі, глянувши на Диґорі, — зелені!
Так коник і не напився з тієї калюжі. Натомість уся компанія виявила, що поринає у темряву Перчик заіржав, Дядько Ендрю заскімлив. Диґорі промовив:
— Хоч раз поталанило.
Запала коротка пауза. Потім Поллі поцікавилася.
— Чи не мали б ми вже прибути туди?
— Ми вже кудись прибули, — відповів Диґорі. — Принаймні, я стою на чомусь твердому.
— О, я теж щойно це усвідомила, — погодилась Поллі. — Але чому так темно? Слухай, як ти гадаєш, може, ми потрапили не в ту калюжу?
— Напевно, це Черн, — міркував Диґорі. — Тільки повернулися ми серед ночі.
— Це не Черн, — сказав голос чаклунки. — Це порожній світ. Це Ніщо.
Дійсно, воно було надзвичайно схожим на Ніщо. Там не було зірок. Було так темно, що нікому б узагалі не вдалося розгледіти один одного, а тому навіть не мало значення, чи взагалі були відкриті їхні очі. Під ногами було щось пласке і прохолодне — воно могло бути ґрунтом, та, вочевидь, не було травою чи деревом. Повітря було сухим і прохолодним. Вітру не було.
— Моя погибель приходить по мене, — з моторошним спокоєм промовила чаклунка.
— Ой, не кажіть так, — простогнав дядько Ендрю. — Моя
— Ану послухайте, що я вам скажу, — озвався візник лагідним, спокійним, мужнім тоном. — Заспокойтеся ви. Кості у всіх цілі? Добре. Ми повинні дякувати долі за те, що з жодним із нас нічого не сталося після такого падіння. Тепер… якщо ми провалилися в якесь приміщення… ніби в нову станцію метро… то хтось прийде і витягне нас звідси скоро, побачите! а якщо ми померли… чого я не заперечую… ну то згадайте, що на морі буває ще гірше, і хлопці теж часом гинуть. А якщо чоловік провадив порядне життя, то йому нема чого боятися. І якщо вас цікавить моя думка, то, гадаю, ми могли б найліпше провести час, коли би щось заспівали.
І він заспівав. Він завів обжинковий гімн — із подякою за всі плоди, що були «зібрані без втрат у засіки». Ця пісня бу-ла не надто доречна тут, де, як можна було здогадатися, зроду нічого не зростало, однак вона була єдиною, яку візник добре знав. У нього був гарний голос, діти також приєдналися. Звучало славно. Дядько Ендрю з чаклункою утрималися.
Коли пісня уже закінчувалася, Диґорі відчув, як хтось шарпає його за лікоть. З густого духу бренді та сигар і дотику доброго вбрання, він зрозумів, що то був дядько Ендрю. Дядько обережно відтягнув Диґорі від інших. Коли вони трохи відійшли, старий прихилився до його вуха так близько, аж Диґорі стало лоскітно, і гаряче прошепотів:
— Тепер, мій хлопчику, тікаймо із твоїм перснем. Давай, забираймося.
Але чаклунка мала дуже добрі вуха.
— Йолопе, — пролунав її голос, — ти що, забув, що я можу чути людські думки? Відпусти хлопця. Якщо спробуєш мене зрадити, я придумаю таку помсту на твою дурну голову, про яку не чули у жодному зі світів від початку початків.
— І, — додав Диґорі, — якщо Ви думаєте, що я, як остання свиня, втік би і залишив Поллі, і візника, і коника… отут, то глибоко помилились.
— Ти, неслухняний малий нахабо… — почав було сваритися дядько Ендрю, але візник перебив його:
— Чш-ш!
Усі прислухалися. У темряві нарешті щось відбувалось. Якийсь голос почав співати. Він був так далеко, що Диґорі не міг визначити, з якого боку долинала пісня. Часом здавалося, що звідусіль. Якусь мить хлопець був майже переконаний, що звук виростав із-під землі. Низькі тони були такими глибокими, що їх можна було справді сприйняти за голос самої землі. То не були слова. То, мабуть, і не була мелодія. Однак, якщо порівнювати із чимось звичним, то це можна б означити як найчарівніший звук, який Диґорі будь-коли доводилося чути. Звук був настільки прекрасним, що Диґорі ледве міг його витримати. Здавалося, що і кінь це відчував: він тихо і лагідно заіржав, ніби по роках виснажливої праці у запрязі уявив себе на старому лузі, де колись вибрикував лошатком, ніби побачив когось, кого пам'ятав і любив і хто прямував до нього навпростець через луг, несучи йому шматочок цукру.