Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника
Шрифт:
— Гой! — вигукнув візник. — Чи ж не мило?!
А потім водночас сталося аж два дива. Перше — до голосу приєдналося безліч голосів у повній гармонії. Тільки тональність була значно вища. То були холодні, трепетні, срібні голоси. Другим дивом було те, що темрява згори зненацька спалахнула зорями. Вони з'явилися не поступово, одна за одною, як то буває літнього вечора, а — ось цієї миті ще була суцільна темрява, а вже наступної заяскріли тисячі і тисячі цяток світла… самітні зорі, сузір'я і планети, яскравіші та більші, ніж у нашому світі. Було безхмарно. Разом із новими зорями з'явилися й нові голоси. Якби Вам довелося це почути і побачити, як Диґорі, то Ви би подумали,
— Сили небесні! — дивувався візник. — Я міг би бути кращою людиною ціле моє життя, якби там, у нас, був пізнав те, що тут.
Голос на землі тепер звучав іще голосніше, радісніше й урочистіше, а голоси на небі, що деякий час супроводжували його, почали стихати. І тут сталося ще щось.
Далеко, майже над самим горизонтом, небо почало сіріти. Повіяв легенький, дуже свіжий вітерець. Небо в одному місці повільно і невпинно світлішало. Можна було вже розрізняти темні обриси пагорбів. Увесь той час Голос продовжував свій спів.
Скоро розвиднілося настільки, що можна було розгледіти обличчя одне одного. Візник та діти стояли з відкритими устами та сяючими очима. Вони впивалися звуками. Здавалося, що ті звуки їм щось нагадували. Дядько Ендрю також роззявив рота, але не від радості. У нього був такий вигляд, ніби його підборіддя просто відокремилося від обличчя. Дядькові плечі якось обвисли, а коліна дрібно тремтіли: йому не подобався Голос. Якби пан Ендрю міг утекти звідси поповзом у щурячу нору то саме так і вчинив би. А от чаклунка, мабуть, розуміла цю музику ліпше, ніж будь-хто з них. Вона міцно зціпила губи і стиснула кулаки. Від часу, коли розпочалася пісня, вона зрозуміла, що весь цей світ наснажується іншою магією, сильнішою за її власну. Чаклунка була сповнена ненависті. Їй хотїлось розбити весь цей світ, ба ні, всі світи, на дрібні скалки, лишень би зупинити цей спів.
Кінь стояв, нашорошивши вуха, а під шкірою в нього пробігали тремтливі хвилі. Кінь фуркав і нетерпляче бив копитом об землю: він більше не був схожим на стару втомлену шкапу — тепер дійсно можна було повірити, що його батько бував у боях.
Небо на сході змінило свої барви спершу з білої на рожеву, а потім на золоту. А Голос наростав і наростав, аж почало здригатися повітря, і коли досяг свого наймогутнішого і найвеличнішого звучання, зродилося сонце.
Диґорі ніколи не бачив такого сонця. Сонце над руїнами Черну виглядало старшим за наше, а це явно було молодше. Коли воно підіймалося, то, здавалося, сміялося з радості. Коли промені осяяли землю, наші мандрівники почали роздивлятися, куди ж вони потрапили. То була розлога долина, через яку звивалася широка бистра річка, несучи свої води на схід, до сонця. На півдні були гори, а на півночі — пологі пагорби. Проте долина ця була зовсім пустельною — одна земля, каміння і вода. Не було видно ні дерев, ні кущів, ані стеблини трави. Земля вигравала багатими барвами — свіжими, теплими і живими. Ті барви хвилювали. А коли наші мандрівники на-решті побачили самого співака, то забули геть про все на світі.
Це був лев. Велетенський, гривастий та ясний, він стояв лицем до сонця, що саме сходило. Він широко відкрив рот у співі. Його постать бовваніла десь за триста ярдів від мандрівників.
— Цей світ жахливий, — витиснула зі себе чаклунка. — Ми мусимо летіти
— Я цілком згодний з Вами, мадам, — підтримав її дядько Ендрю. — Дуже неприємне місце. Зовсім нецивілізоване. Якби тільки я був молодшим і мав рушницю…
— От бісового батька син! — перебив його візник. — Гадаєш собі, що зміг би його застрелити?
— А хто зміг би? — поспитала Поллі.
— Підготуй заклинання, старий йолопе, — нагадала Джейдіс.
— Так, звичайно, мадам, — улесливо відповів дядько Ендрю. — Треба, щоб обоє дітей торкнулися до мене. Диґорі, одягни-но швидше свого персня і — додому.
Дядько Ендрю хотів утекти, залишивши чаклунку напризволяще.
— О, це перстені, так?! — скрикнула чаклунка, зістрибуючи з коня. Вона вмить залізла б до кишені Диґорі, але хлопець схопив Поллі за руку і вигукнув:
— Бережись! Якщо будь-хто з вас зрушиться хоч на півкроку, ми обоє зникнемо, і ви залишитеся тут назавжди. Так, у моїй кишені є перстень, який може перенести нас із Поллі додому. Але дивіться: моя рука напоготові. Отож тримайтеся подалі. Я прошу вибачення у Вас, — він поглянув на візника, — й у Вашого коня, але інакше не можу цьому зарадити. Що ж до вас двох, — він подивився на дядька Ендрю та королеву, — то обоє ви — чаклуни, а значить, вам має бути добре удвох.
— Гей, та припиніть галасувати, — озвався візник. — Я хочу послухати музику.
Бо пісня саме змінилася.
Розділ 9. Заснування Нарнії
Лев походжав туди й сюди порожньою землею і співав нову пісню. Вона була лагідніша, веселіша і ритмічніша за ту, якою він викликав зорі та сонце. Мелодія стелилася і тихо жебоніла, як струмок. І в той час, коли лев ходив та співав, долина вкрилася зеленою травою. Вона з'явилася від лева, наче шовковиста хвиля, а потім побігла по схилах невеликих пагорбів. Через декілька хвилин трава вже стелилася по узвишшях далеких гір, скрадаючи різкі обриси молодого світу. Тепер уже було видно, як легенький вітерець брижив траву. Невдовзі побіч трави з'явилося й інше: пагорби потемніли від вересових заростей. Тут і там по долині клапті землі випускали якісь рослини. Диґорі не знав, що це таке, аж одна почала виростати просто у нього під ногами. То була маленька загострена паличка з десятками відростків, покритих зеленню. А виростала вона на дюйм щодві секунди! Довкола було десятки і десятки цих паростків. Коли паличка стала вже такою ж високою, як і Диґорі, хлопець зрозумів, що воно таке:
— Дерева! — вигукнув він.
Як згодом пригадувала Поллі, прикрість полягала в тому, що неможливо було уважно спостерігати за всім, що відбувалося навкруги. Як тільки Диґорі вигукнув «Дерева!», він мусив відстрибнути, бо дядько Ендрю знову боком-боком підкрався до нього і вже збирався обчистити кишеню. Нічого корисного з того би не вийшло, навіть якби дядькові Ендрю поталанило це зробити. Він намірявся залізти до правої кишені, бо досі був упевнений, що додому переносить зелений перстень. Але, звичайно, Диґорі не хотілося втрачати жодного з перстенів.
— Стій! — крикнула чаклунка. — Назад! Ще, ще далі! Якщо хто-небудь наблизиться до дітей бодай на десять кроків, я знесу йому голову.
У руці вона тримала залізного прута, що був вирваний із вуличного ліхтаря, готова будь-коли метнути ним. Ніхто і не сумнівався, що вона не промахнеться.
— Отже, — сказала Джейдіс, — ти намагався пробратися назад у свій світ разом із хлопчиськом, а мене хотів залишити тут?
Нарешті, забувши про всі страхи, дядько Ендрю проявив характер: