Хто ти? (1963)
Шрифт:
Застогнавши, Микола прокинувся. Він витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився навколо.
У вікно заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, що тривожно коментував бої в Європі.
Микола швидко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Зупинився над чемоданом, задумався. Що за химерний сон? Він ніколи не думав про Оленку так погано. Може, з нею щось трапилося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… Загс. І прощай,
Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним почуттям попрямував до Історичного музею. Там вони мали зустрітися.
Микола, хвилюючись, міряв широкий майданчик, поглядав на годинник, де поволі-поволі рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи паспорт. Час, як навмисне, повз черепахою. Микола старався відігнати зайві думки. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його неповторними стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних, гармонійних обрисах, а в свідомості вже зароджувалася чудова, ледве чутна мелодія.
«Храм створено з музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. І прогрес… прогрес, безумовно, боротьба за встановлення повної гармонії в світі»…
Він заплющив очі, відчув трошки гордості за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди симфонії. Так. Так! Сильніше. Вище! Це увертюра до симфонії про вселенський похід людства до великого щастя і правди. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитний купол неба, гуде земля під ногами мільярдів!
Микола, забувшись, змахнув руками, диригуючи невидимому оркестру. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі, будинки, людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово поглянув на годинник. Вже пора. Десята година ранку. Вона ніколи не запізнювалася. Невже щось лихе? Може, захворіла?..
Микола ще десять хвилин терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богдана, він повернув назад. Може, вони розминулися? Може, Оленка пішла іншою дорогою?
Та минуло півгодини — її не було. Пролетіла година — Оленка не з’являлася.
Микола, вже не на жарт стривожившись, нарешті вирішив піти до будинку Оленки. Він сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.
Відкрила мати Оленки, Марія Іванівна. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилась, крижаним голосом запитала:
— Що вам потрібно?
— Де Оленка? — навіть не помічаючи її вигляду, схвильовано промовив Микола.
— Нема Оленки, — одрізала мати. — Нема і не буде. Залиште її в спокої…
— В спокої? —
— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.
— Вона… це сама сказала? — помертвілими губами прошепотів Микола.
— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.
Микола стояв, мов сновида. Він вже не чув, що далі говорила мати, не бачив зацікавлених, які визирали з сусідніх дверей. В свідомості дзвеніло без угаву: «Заміж. Заміж. Заміж. Оленка виходить заміж».
Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо сказала:
— Ви знайдете собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що б ви дали їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів. Я бажаю вам щастя…
Двері зачинилися, грюкнули, ніби одрізуючи Миколі частину серця. В грудях щось болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думці, мрії!
Сині очі — озера правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? І так щиро дивитися, обманюючи? Чому ж тоді можна вірити?
Микола скрипнув зубами, вдарив кулаком по стіні, скрикнувши від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Всі вони такі — жінки. Не треба йому любові, нетреба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме… а минуле залишиться тільки сном… мрією…
Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, експромтом написав на ньому вірш огризком олівця. Зробивши трикутником конверт, написав адресу, прізвище, вкинув до поштового ящика.
Йшов по вулиці, опустивши голову, не дивлячись на людей, без цілі, без думки. Зелень каштанів померкла, дратував урочистий клекіт міста, фальшивим здавався принадний сміх жінок.
Тепер замість музики в душі звучала тягуча, низька дисгармонійна нота. Вона колупала мозок, тиснула його, дратувала, ткала з темних акордів сумний, безрадісний настрій…
Через годину Микола повернувся до гуртожитку. Хутко зібравши в пофарбований чемодан свій жалюгідний скарб, він приготувався до від’їзду…
ВТЕЧА НА ВОЛЮ
Оленка, мов на крилах, летіла на побачення. Вона ледве стримувалась, щоб не заплакати. Микола ждав її, вірив, а вона запізнилася. А втім, не її вина. Батько, як завжди, напився, йому стало погано з серцем. Довелося везти в лікарню, ждати кілька годин.
Їй було сумно і бридко. Дитяче почуття до батька жило в душі, шукало виправдання всьому, що б він не зробив. Але душа щиро, чесно зривала всі покрови традиції. Вона бачила найнижче падіння… і в тому падінні не було навіть бажання піднятися знову вгору, до ясного життя. Лише чарка, сивушний дим, дурне, вульгарне базікання.