Хто ти? (1963)

Бердник Олесь Павлович

Він одштовхнувся від дерев, між якими вони пливли, поволі вивів посудину на чисту воду.

Над заростями гуготів вітер. Він зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, вона сягала в човні до кісточок.

У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалась! Хоч би витримала!

Оленка скулилась посеред човна, затерплими руками виливала воду. Потім кидала кухоль, хапала гілляку, допомагала Миколі гребти. Хлопець озирнувся. Дерева зникли в імлі. Спереду теж нічого не видно. Чи вони посуваються вперед чи ні — не

добереш! Може, просто крутяться на місці…

В одному місці палиця наткнулася на дно. Микола пригнувся, помітив стовпи, дерева. Впізнав високий горб, який був недалеко від села. Хлопець полегшено зітхнув, крикнув:

— Вже недалеко, Оленонько! Більше половини пропливли!.. Ще об’їхати оцей острів — і дома!..

Дівчина відчувала пекучий біль на долонях, страшну втому в усьому тілі, але, зціпивши зуби, мовчала. В душі виникло дивне почуття, яке суперечило тілу. Хай втома, хай біль, хай назустріч холодний, могутній вітер! Вона зараз живе таким повним життям, якого не відчувала ніколи. Темрява, хвиля, боротьба, напруга всіх сил! І поруч — він— товариш і коханий навіки…

В темряві загорівся слабенький вогник. Микола радісно гукнув:

— Бачиш — світиться? То лісництво…

— Бачу, Миколо…

— Бідненька моя! Ти, напевно, замерзла!..

— Не турбуйся, Миколо. Я ще десять кілометрів пливтиму…

На повороті почувся скрип весел, хлюпання води. Недалеко від них зачорнів човен, почувся старечий голос:

— То ти, Миколо?

— Хто це? — крикнув Микола, підводячись на кормі. Плоскодонка захиталась, черпнула води. — Діду Василю! Це ви?

— Та ні, то тінь моя, — відповів насмішкуватий голос. — Сідай, а то човна перевернеш. Поцілуватися встигнемо…

— Дід вернувся? — шепнула Оленка

— Той самий, — щасливо одмовив Микола.

— Хто з тобою? — запитав дід.

— Наречена, діду… Оленка…

— Хм… Прудкий. А гарна?

— Найкраща в світі!

— Та бачу! Характеристики не треба. Раз поїхала в таку халепу з тобою на цій труні — значить, правильна дівка. Ану, не сюди. Греби…

У Миколи затепліло в грудях від дідових слів. Він був щасливий, що його думка збіглася з дідовою. Значить, справді, почуття правильно підказувало йому. Не злякалася Оленка в першій бурі. Так мусить бути й завжди…

Дід пристав до борта їхньої плоскодонки, скомандував:

— Ану, перелазь у мій човен. Живо. А то ви, я бачу, задубіли. Ого — повно води. Обережно, дівчино, перевернемось. Сідай сюди. На, замотуй ноги, щоб зігрілися. Давай і ти, козарлюга. Прив’яжи свою посудину до моєї корми. Звідки ти взяв її?

— Одбив. Там, в посадці. Якось негарно, та тільки нічого було робити, — виправдувався хлопець. — Ви, діду, не будете лаяти мене?..

— Що — гріха боїшся? — засміявся дід. — Гріховна не дія, а думка. Ти для доброго діла взяв човна, не журися!..

— Тоді, по-вашому, і вкрасти можна з доброю думкою? — образився Микола. — Ви смієтесь наді мною…

— А чого ж… І вкрасти можна. Дивлячись коли й як. Скажімо, під час війни, у ворогів…

—

Тоді і вбити теж?

— І вбити, — похмуро промовив дід. — Інколи приходиться. Тільки бажати цього ніколи не треба. Та що це тебе на філософію потягло. Я так гадаю — тепер чарку випить треба, а не філософствувать. А щодо човна, то не турбуйся. Я одвезу вас, а вдосвіта переправлю цю труну назад. Ніхто тебе не лаятиме.

Микола сів на весла, гребонув з усіх сил. Човен впевнено повернувся і, ріжучи хвилю, рушив до темного масиву лісу.

Оленка, закутавшись в плащ, слухала, щасливо посміхалась. Прямо в душу їй западали слова цього незнайомого діда, його глухий голос. Серцем вона почувала свою спорідненість з цими людьми, з їх щирістю і чистотою, з їх предковічною правдою. Намагалася в пітьмі розглядіти обличчя діда, але бачила тільки жилаву, гнучку постать, яка ритмічно розхитувалась на кормі, високу шапку, довгі пасма вусів…

В’їхали в хащу дерев, під покрив столітнього лісу. Тут вітер затихав, розкидавши свою силу на широкому просторі ріки. Човен ткнувся в землю. Оленка сонно хитнулася,

— Де ми? — прошепотіла вона.

Дід допоміг їй встати, вивів з човна.

— Бідна горличка! Зовсім спить. Нічого, вже недалеко. Ану пішли, Миколо. Йди за мною. Я тут знаю стежечку. Човни хай залишаються, дідько їх не вхопить…

Йшли, мов у казці, зачарованим лісом. В кущах гралися мавки, з радісним реготом, з тріском бігав лісовик, що недавно прокинувся від зимового сну, над верховіттям пролітали якісь створіння, розхитуючи гілля сосен і дубів. Оленка прислухалася до голосів природи, дрімала на ходу. Десь, ніби з іншого світу, долинав гомін діда і Миколи:

— Випустили, діду?..

— Насилу… Був у божевільні. Перевіряли…

— Ну й що?

— Сказали, що нормальний. І сміх, і гріх. А потім знову назад.

— А тоді?

— Добре, слідчий розумний попався. Довго допитував, а потім сказав: «Або ви, Василю Йвановичу, добрячий авантюрист, або ягня…» — «І не те, і не се, — сказав я йому. — Просто собі людина. Тільки не люблю криводушних. Що думаю — те кажу. Якщо накажете, щоб мовчав — мовчатиму. А брехати — ніколи. Радянській владі, я так думаю, вівці не потрібні…» Він довго мовчав, думав, а потім сказав… І так, знаєш, задушевно сказав, що я не чекав там почути таке: «Мовчати народ ніхто не примусить. І брехати тим більше. Не для того наші діди і батьки боролися, мріяли. А вівці нам справді не потрібні. Мужність потрібна і щирість… Тим більше тепер, коли над Європою хмари…»

— А тоді що?

— А потім випустили. Виправдали. Ті, що писали донос, як побачили мене, аж позеленіли… Не сподобалось…

— Падлюки…

— Нещасні люди. Вони вважають, що нічого не змінилось, крім вивіски. Ще мислять по-старому… Ну та ми з тобою заговорились, ось уже хата недалеко. Ой, голубонька наша зовсім розморилася. Незвичне, бідне. Веди її…

— Діду, а я забув спитати: Як ви взнали, що я приїду. Я ж не повідомляв, не дзвонив…

— Приснилось, — засміявся дід.