Хто ти? (1963)
Шрифт:
— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти…
Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:
— Хоч зараз і не вірять, а я благословляю вас. Хай божа мати покриє вас своїм святим покровом, захистить од всього лихого… Бережи, Миколко, дружину…
Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку…
Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Трималися за руки, мовчали, прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дівич-гору на правобережжі, неосяжну гладь води, далекі спалахи сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над
Микола підійшов до товстелезного столітнього в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними бородавками, наростами. Вузлувате коріння жадібно охопило землю могутніми обіймами, вгризлося в неї пристрасно, ніби хотіло навіки врости до рідного лона. Микола поглянув на Оленку, захоплено сказав:
— Яка сила… Яка любов до землі… Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з дитинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий… А тепер тільки стовбур залишився та невеликі віти… Старий уже… Мабуть, років з двісті буде…
— Мудрий, напевне, — прошепотіла Оленка.
— Дуже, — згодився Микола. — Як Езоп…
— Древній мудрець? Він був потворний, але мудрий. Ти дуже влучно сказав… Мудрий Езоп. Так і будемо звати його. А ось, Миколо, його кохана. Це дерево стрункіше, молодше… Бач, як воно схилилося до Езопа… Вони люблять одне одного…
— Як ми, Оленонько…
Він прихилився до в’яза, прислухався. Тривожно поглянув на дружину.
— Він говорить, Оленко…
— Езоп?
— Еге. Я чую, що він каже…
Оленка затамувала подих, очі її загорілися вогниками цікавості.
— Що він каже, Миколо?..
Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, в кущах лози тужливо заскиглила чайка. Микола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, хвилю якусь мовчав. Потім прошепотів:
— Він каже, що все проходить… Все проходить. Земля і сонце… і дерева… і люди… і лише любов одна вічна… Бережіть любов… бережіть любов…
— Запитай його, Миколко… чи будемо ми щасливі?
— Він замовк, Оленонько… О, знову говорить… Він каже, що щастя не приходить саме… Шукайте його…
— Чудові слова, Миколко…
— Дихайте вітром негод, каже Езоп… Дихайте вітром надій. Бійтеся спокою… Бійтеся сну…
— Подякуй йому, Миколко… Ми розуміємо його…
Оленка обняла стовбур в’яза, поцілувала шершаву кору. Прихилилася щокою до грудей коханого. В напівтемряві Микола бачив вологий блиск її очей, тонко окреслений ніс, повні рожеві вуста. Біля своїх грудей він відчув її тремтячі груди, на обличчі — гарячий подих.
Зараз! Ось зараз станеться щось неймовірне, нечуване… Ще хвилинку заждати… Яке солодке чекання. Микола повільно… нестерпно повільно розплітає косу Оленки, захоплює повні долоні золотого волосся. Він заривається всім обличчям її цей водопад, вдихає запах коханої…
— Миколо! Візьми мене… Неси мене, коханий… Неси до щастя!
НІЧ КОХАННЯ
Микола бере Оленку на руки, міцно притиснув до грудей. Вона обвиває його за шию, цілує шоку. Він несе її берегом, лозами… Несе, не почуваючи втоми. Вій ступає не по піску, не по землі. Він лине в безкрайньому просторі, серед хмар, прямує до казкових країв, до зоряних замків, де вони з Оленкою пануватимуть вічно наодинці з любов’ю.
На обрії сходить червоний місяць. Вій лагідно посміхається молодим, кидає хвилюючі барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами повзуть тумани, в Дніпрі колишуться мовчазні зірки…
Микола
Хто це лежить під ясними зорями, в місячнім блиску? Невже Оленка, невже його дружина, дівчина з хлоп’ячих мрій? Чи, може, то земля, вагітна бажанням і красою, породила весняної ночі з лона свого казкову царівну? З ким порівняти тебе, чудесне видіння? З небом зоряним? Так ні! Воно голубим шатром, розцвіченим золотими краплями, покірно звисло над тобою. Воно — твій дім, а ти його прикраса… Може, з чарами весняної ночі? Ні, вони створені для тебе, моя кохана, для твого серця. Для тебе зійшов срібновидий місяць — бачиш, як від його променів засміялася річка! Вона теж вітає тебе, вона німує перед твоєю красою…
Микола невмілими руками пестить тугі перса, жагуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця в грудях коханої. Біліють мармуром ноги під місячним сяйвом, все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмаркою. Тиша покотилась над світом.
Хай буде світло! Торжествуй, природо! Ген, і вітре, коти весільну хвилю по широкій гладі дніпровській, війни понад лісом, хай столітні дерева заспівають урочисту пісню великого таїнства, хай заглушать радісний стогін першого єднання… І Оленка лежить, розметавши руки, важко дихає, п’є всім тілом солодощі кохання, вбирає очима зореносне безмежжя. Її нема, нема його… Є одне-єдине серце, єдина душа, єдине торжествуюче тіло. Воно летить на хвилі нестримного бажання вгору і вгору, для нього немає світу, немає впину, а тільки стремління в сфери великої тайни. Ще мить… ще один спалах… і перед зачарованими душами в блискавичному спалаху постає тріумфуюче божество кохання…
ДІД ВАСИЛЬ
Вернувшися з ув’язнення, дід Василь майже весь час був на природі. Він ніби боявся залишатися в таких місцях, де простір обмежувався стінами — подобою тюрми. Він ненавидів будь-який примус і бажав лише одного — самотності.
Ось і зараз — в цей прозорий травневий вечір — дід Василь вийшов на берег. Він довго дивився на мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми весняними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язався до кущика лози. Мимо струмилася лагідна хвиля, над головою темніло небо, наливалося зорями, відсувалося у безмежжя. Розум очищався, звільнявся від суєтних думок, розширявся, охоплював собою минуле і сучасне. Село ледь чутно гомоніло, готувалося до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.
Дід Василь важко зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Хто він — поряд з цими трударями? Теж трудар… сліпо закоханий в рідне лоно… Тільки чому ж так сталося, що його стежка пролягла десь осторонь, мимо них? Чому він, як заклятий, ховається від людей, не йде до дружного живого гурту, де сплелися в нерозривний клубок радості і горе, надії і розчарування?
Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що сталося. Душа виходила на власний, найясніший суд. Перегортала припорошені сторінки минулого, оцінювала їх, поблажливо всміхалася або дружньо схвалювала давно забуте…