Хто ти? (1963)
Шрифт:
— Що це, Миколко?
Він стояв сумний і похмурий. Потім взяв дружину за руку, повів далі. Тихо сказав:
— Не думай поганого, Оленко… Це сусідська дівчина. Я з нею дружив ще з дитинства. Разом гуляли, вчилися, сиділи в школі за одною партою. Але я ставився до неї так, як і до хлопців. Як до товариша… А в неї, може, було інше…
На віях Оленки блиснула сльоза.
— Як жаль, що наша радість комусь принесла горе… Це дуже сумно, Миколо…
На подвір’ї молодих зустрів дід Василь. Тільки тепер, при світлі
Дід приязно поглянув на молодих, узяв обох за руки. Важко зітхнувши, сказав;
— Хай доля освятить вашу дорогу, молодята любі. Я бачу в ваших очах щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке… Але не думайте про те… Ідіть йому назустріч. Якщо іскра, яку я бачу нині в очах ваших, не згасне… то навіть смерть одступить перед вами.
Дід поцілувався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку. Одступив.
— А тепер ідіть. Там вже чекають гості. І мати…
— А ви куди, діду?
— Я не буду на весіллі, синку. Пробачте. Опісля зрозумієте. Отам, бачиш, під горбом димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою…
Дід, зігнувшись, важко рушив до землянки. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
— Пора, діти мої. Чому ви так забарилися?
Микола приступив до матері, прошепотів:
— Що з дідом? Він не живе у нас?
Мати розвела руками, в ясних очах промайнула печаль.
— Як повернувся тиждень тому, так і почалося. Одягнувся в сіряк. Старий льох переробив на землянку. Там і ночує, сам собі варить. По селу шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі. Та ти сам з ним поговориш… А тепер прошу до хати. Оленко, гості ждуть…
За столом зібралися гості — родичі і друзі Миколині. Звідусіль сипалися щирі вітання, склянки кружляли без упину, сповнюючись то горілкою, то шипучим хмільним медом. Розв’язувались язики, чулися дотепи:
— Сто літ вам жити!
— Дюжину дітей наплодити!
— І всіх — музикантів, як батько!..
— Та ні, хай і колгоспників родить, а то поздихають од голоду!..
— Пусте мелеш, сусіде! Колись люди будуть і хліборобами, і музикантами, і вченими!..
— Тю! Коли то буде!
— Як коли! При комунізмі!
— Як будеш так горілку кружляти, то чорта лисого, а не комунізм побачиш!
— Горілка — це, братці, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями — важко боротися з нею!
— А важко! Борешся, борешся,
— Отуди к бісу! А під столом яка то вже боротьба! Ха-ха-ха!
— За твій талант, Миколо!
— Спасибі!
— А що думаєш далі робити?
— В Зеленьках зостанусь. Клуб будемо піднімати!..
— Хороше діло! Молодець! Хор створи! Люди знайдуться. Народну пісню на висоту! А то все частіше чуєш по селу дурацькі частушки…
— Правильно. Окрім хліба, людині пісня потрібна! Народ без пісні не може! Ану, сусідо, затягуй «Ой у полі три криниченьки…»
Сусідка, тітка Оксана, приємним альтом затягла:
Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки…Оленка слухала й не слухала. Вона не чула слів, а лише вловлювала настрій — всім серцем, всім єством. За вікном шуміли сосни, колихався велично, виблискував на сонці весняний Дніпро, золоті промені грали на веселих обличчях гостей. Оленка відчула себе впевненою, гордою. Вона обрала хорошу дорогу… А гості виводили слідом за тіткою Оксаною:
Любив тебе я дівицею. Люблю тебе молодицею, Довго, довго буду ждать, Доки станеш удовицею…— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Завжди, незмінно… Що б не сталося…
Кров хлюпала Оленці до серця, жаром сипала по тілу. Вона стискувала руку Миколи, німо дякуючи йому за неймовірне блаженство буття і кохання…
Білоголовий, плечистий хлопець — Сергій — товариш Миколин, з приязню дивився на молоду, гаряче говорив:
— Це добре, що ви в сільську школу підете… Нам треба таких вчителів! 3 добрим смаком. Щоб знали і музику, і поезію… Щоб учили дітей і етиці й естетиці!
— А що воно таке? — під’юджував хтось правобіч Сергія.
— То наука, як дівчат обнімать та цілувать!
— Ха-ха-ха! Наші діди теж непогано знали таку етику!..
Оленка сміялася, запитувала:
— А ви теж вчитель?
— Ще ні… вчуся в педінституті. Майбутнього року закінчую і сюди, в Зеленьки! Будемо разом працювати…
З протилежного боку гукали:
— Ой леле, гірко!..
— Гірко! — дружно ревли гості.
Оленка опускала очі, червоніла. Сергій докірливо дивився на Миколу.
— Чого ждеш? Давай я займу твоє місце — роздумувати не буду!.. Ось так! А тепер наливайте, тітко Марусю! Солодка, як мед, горілка!
І знову звучала, вириваючись з хати, сумна чи весела мелодія народної пісні, несла на своїх крилах радість з’єднання двох юних сердець, вливаючи її до океану торжества природи, до свята пристрасної, могутньої, всепереможної весни…