Хто ти? (1963)

Бердник Олесь Павлович

ПОГОНЯ

Оленка не вернулася ні ввечері, ні вночі. Мати вчинила тривогу, повідомила Олену Антонівну. Та авторитетно заявила:

— Це той капцан її вкрав! Точно кажу. Треба наздогнати і забрати назад!

— Голубонько, Олено Антонівно! Допоможіть!..

— Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених — Русанов! Чи вона сліпенька, чи дурненька? Зовсім зіпсовані дівчата пішли!.. Одягайся, поїхали…

Олена Антонівна не марнувала часу. Вона разом з матір’ю Оленки

під’їхала до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…

— Яке село? — рішуче запитала Олена Антонівна.

— Зеленьки. На лівому березі Дніпра, — відповів комендант.

— Машиною можна доїхать?

— Можна.

Домовилися з шофером за п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, вирушили в путь. Мати Оленки плакала, схлипувала, приказувала:

— Чи я її не годувала… не одягала… Чи я їй не бажала добра? Отака дяка… Вона мене в могилу покладе… Куди він її завіз, проклятущий…

— Нічого, нічого, — ворушила губами Олена Антонівна. — Од нас не втече…

За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.

— В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!..

— Ну, не кажи, — блудливо всміхалася Олена Антонівна. — Він мужчина хоч куди. Якби вбрати та хорошу квартиру…

— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, він мене на все життя запам’ятає!..

— Я беру все на себе! — авторитетно заявила Олена Антонівна.

Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупинив авто, розвів руками.

— Все. Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не вміє…

— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.

— Шукайте човна…

Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним лицем.

— Що вам треба?

— Перевезіть в село. Ми заплатимо.

— Чого там, заплатимо. Я можу й так. Все ’дно пливу туди.

Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправились до Зеленьок. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати, на горбі, між соснами жінка зупинилася.

— Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав…

Мати Оленки зайшла в хвіртку. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна презирливо скривилася:

— Мужва. Яка ганьба — залізла між п’яних хамів. Викликай її сюди. Надворі поговоримо…

На порозі сіней з’явилася постать

літньої жінки. Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:

— Прошу до хати. Хто ви, звідки?..

Оленчина мати не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:

— Я мати Оленки. Де вона?

Мати Миколина спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано в хату:

— Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти…

Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості Мати, побачивши дочку, напосілась на неї:

— Ось де ти, безсоромниця! Повіялась з якимось пройдисвітом в смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану збирайся, поїдемо додому! А вас, — посварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам в суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!..

Микола — блідий, тремтячий — виступив наперед, задихаючись, сказав:

— Не соромте себе і дочки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. І гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею!..

Мати аж рота роззявила від несподіванки.

— То ти справді вийшла заміж за нього?

— Вийшла! — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся назад. Стидно, стидно тобі!

Марія Іванівна обвела безумним поглядом людей.

— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обмані Підлий обман!..

Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.

— Брехня! — крикнула вона. — Я не хочу більше знати вас. Ми з Миколою любимось… і ніхто нас не розлучить! Чуєш — не розлучить!..

Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна одступила до хвіртки, захлипала,

— Я відмовляюсь од такої дочки. Ти чуєш? Або він, або я!..

— Він, — твердо мовила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала руку на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.

— Ходімо. Нам нічого тут робити. Вона вибрала свою дорогу. Пожаліє — та буде пізно…

Дві постаті рушили лісовою стежечкою до води — чужі всьому, що оточувало їх. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості народній, чужі майбутній безсмертній долі Оленки і Миколи…

Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали болі за покалічене, облудливе дитинство… Попереду буде боротьба, невідоме життя, попереду ждала ще незнана, тривожна любов…

Мелодія четверта

ТАЄМНИЦЯ ДІВИЧ-ГОРИ

МУДРИЙ ЕЗОП

Гості розійшлися. Наступав вечір.

Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно: